Читати книгу - "Смарагдова планета"

Поспіхом стартувавши з поверхні Палідена, Арсей вивів катер на стаціонарну орбіту і завісив його над Теркосом. Невиразна лінія, що розділяла нічну темряву та світлу царину дня, вже давно відступила на захід від наукової бази, а в пілотському відсіку досі панувала гнітюча тиша.

— Що будемо робити? — нарешті порушив мовчання Орес.

— Я бачу лише один вихід, — похмуро озвався Арсей, — чи, може, ти придумав щось інше?

— Та що тут особливого придумаєш, — скрушно зітхнув Орес, — єдине — стрімголов мчати на Терну і відразу кидатись у Вищу планетарну Раду.

— І чого ти від неї доб’єшся? — гірко усміхнувся Арсей. — Дипломатичної ноти з виразом рішучого протесту? Та вона навіть цього не зробить, оскільки не матиме жодного переконливого доказу. Зрозумій, ми з тобою стали володарями справді жахливої інформації, але найстрашніше полягає в тому, що ніхто, крім нас, не зможе нею правильно скористатись. Без перебільшень, у наших руках — доля всіх цивілізацій Системи.

Вони знову замовкли, намагаючись усвідомити ту неймовірну відповідальність, що лягала на їхні плечі, однак це було вже вище людських сил.

— Слухай, Арсею, — знову заговорив Орес, — а може, ми просто драматизуємо ситуацію? Чому ти так упевнений, що паліденське керівництво обов’язково скористається Кларетовою установкою як зброєю?

— Я провів на Палідені більше місяця і не маю ні найменших сумнівів у цьому, — відповів Арсей тоном, що свідчив про його глибоку переконаність у своїй правоті.

— Відсутність сумнівів — ще не доказ, — вперся Орес, — а ми збираємось позбавити життя тисячі ні в чому невинних людей.

Арсей змінився на обличчі, заскреготів зубами і стиснув кулаки так, що вони аж побіліли.

— Вірно, тисячі, — процідив він, ледве стримуючись, щоб не зірватись на крик, — але на другій шальці терезів мільярди, ти розумієш, мільярди! Мені теж не хочеться помирати, я люблю життя не менше за тебе, але… не можна, не можна інакше!

— Даремно ти так, Арсею, — докірливо промовив Орес, — не треба звинувачувати мене у малодушності. Просто… Коли я згадую останню Всепаліденську війну, то цілком розумію стан наших предків, які спрямовували свої ракетоплани на скупчення ворожої техніки: перед ними були вороги, котрих вони люто ненавиділи. А зараз під нами-всього лише мирні наукові містечка, де поряд із творцями установки мешкають зовсім непричетні до неї чоловіки, жінки і навіть діти…

Арсей закрив обличчя долонями і тихо застогнав, а Орес відвернувся і втупився поглядом у боковий ілюмінатор. Так пройшло кілька довгих хвилин. Нарешті Арсей опустив руки і безбарвним голосом проказав:

— Я відшукав один варіант, котрий розв’яже усі проблеми. Ми злітаємо до Спостережного Кільця, і ти залишишся на якій-небудь станції для зв’язку з Терною, а я повернусь назад. Дійсно, навіщо ж гинути обом, коли із завданням успішно справиться й один. Сподіваюсь, що за день вони ніяк не встигнуть евакуювати установку, навіть якщо це відразу спаде їм на думку.

Обличчя Ореса враз налилось кров’ю, він рвучко зірвався на ноги і схилився до Арсея, готовий вибухнути образою, обуренням та люттю, але раптово охолов і повернувся назад у запасне крісло.

— Арсею, Арсею, — тихо промовив він, — хіба ж ми перший рік літаємо разом? Може, я й справді наплів тут… зайвого, але чи ж заслужив на таке?..

Арсей схопив Ореса за плечі.

— Пробач мені, друже, пробач, — заговорив він так, неначе хто тримав його рукою за горло, — клянусь, це остання незаслужена образа, котру я тобі завдаю.

Несподівано на центральному ілюмінаторі спалахнуло щось надзвичайно яскраве і на кілька секунд засліпило тернійців, хоча вони навіть не дивилися в той бік.

— Що це таке? — вражено прошепотів Орес.

Разом вони припали до ілюмінатора. Просто перед ними, на тому місці, де ще хвилину тому стояли корпуси Фізичного сектора наукової бази Теркос, повільно розпливалась невеличка руда пляма.

— Що це? — повторив Орес, невідомо кому адресуючи своє запитання.

Арсей раптом усе зрозумів і коротко пояснив товаришу:

— Анігіляція.

Орес кивнув головою, і вони обидва, відчувши, як раптово страшний тягар звалився з їхніх плечей, прикипіли поглядами до плями, що поволі змінювала свою форму та забарвлення.

— Хтось із них виявився справжнім тернійцем, — через хвилю озвався Орес, відкидаючись на спинку крісла та заплющуючи очі.

— Мабуть обидва, — додав Арсей, також відчувши раптову слабкість. — Але чому ж саме тернійцями, просто справжніми людьми…

— Ну що, тепер можна додому?

Арсей відповів:

— Тепер можна…

З цими словами він опустив руки на клавіатуру, і планета братерства, хитнувшись, попливла донизу і через хвилю зникла в ілюмінаторі, залишивши по собі тільки легке щемливе, але й радісне відчуття…

Олександр Левченко

ВІКНО

Фантастичне оповідання

Коротко прозумів попереджувальний сигнал, стулки дверей безшумно розійшлися і на обличчях дівчат-секретарок спалахнули посмішки. Їхня подруга, котра переповідала через канал голографічного зв’язку останні плітки, сплеснула в долоні:

— Горан!

Високий чоловік у темно-синьому комбінезоні з нашивками майора на плечах, ступивши до приймальні, привітався:

— Добрий день, дівчата! У мене таке враження, наче я потрапив в оранжерею орхідей…

Дівчата приязно розсміялися, переводячи погляди на симпатичного лейтенанта, який ступив до приймальні слідом за Гораном. Лейтенант так само чемно привітався, і по його очах було видно, що він сам не проти сказати комплімент, і лише присутність старшого товариша стримує його.

— Командор у себе, Світлано? — задля пристойності поцікавився Горан.

— Так, капітане, — відповіла одна із секретарок.

— Що ж, ходімо, Ліне.

Офіцери зникли за дверима кабінету начальника бази Космічного патруля, а наймолодша з дівчат здивовано запитала подруг:

— Чому ви величаєте Горана капітаном, адже він, здається, майор?

— Так усі його величають, — стенула тендітними плечима Світлана. — Правда, Каріно?

— Капітан — не звання, — авторитетно завважила Каріна. — Просто в Космічній поліції він був командиром оперативної групи кораблів. Зрозуміло, Астро?

— А-а… — непереконливо протягла власниця модного імені. — А хто цей юнак?

— Та ти й справді ще зелена, — поблажливо похитала світлою голівкою Каріна. — Та це ж Ліно Баруччі, син самого Джанкарло!

— Невже? — примружила очі Астра, ховаючи від подруг прикрий факт, що знамените ім’я їй ні про що не говорить.

— Саме так! — ефектно стишила голос знавець всіх таємниць бази. — Горан Деліч був найближчим другом інспектора Баруччі. Вже тримаючи на своїх руках помираючого Джанкарло, він поклявся…

Далі Каріна взялася з такою впевненістю переповідати клятву Горана й описувати подробиці трагічної сутички з терористами, немов сама була очевидицею подій кількарічної давності. Вихід з кабінету космольотчиків обірвав розповідь на кульмінаційній точці.

— Ну, що вирішило начальство? — першою запитала Світлана.

— Тринадцятий квадрат… — усміхнувся Горан.

— Боже! — йойкнула Каріна.

— Чому ж, — заперечив Ліно, — самісінький центр Вікна.