Читати книгу - "День опричника"

Поглядаю на ясновидицю. Витріщились її очі зелені у вогонь, про все забувши. Сидить, як мумія єгипетська. А діло ж не чекає.

Кахикнув.

Заворушилася:

— Коли ти молоко пив востаннє?

Став згадувати:

— Позавчора за сніданком. Але я, Парасковіє Мамонтівно, молоко окремо ніколи не п’ю. Я його з кофієм уживаю.

— Не пий молока коров’ячого. Їж тільки масло коров’яче. Знаєш — чому?

Нічого я не знаю, чорти б мене взяли…

— Молоко коров’яче — співає добряче: на серці побуду, знайду отруту, розведу водою, накрию собою, помолюсь теляті, моєму дитяті, телячі кості завітають у гості, кісточки білі, на витівки вмілі, прогримлять, помруть, силу заберуть.

Киваю:

— Не буду, не буду молока пити.

Бере вона мою руку кістлявою, але м’якою рукою своєю:

— А масло їж. Бо в коров’ячому маслі сила не згасла, колотінням збирається, довкола обертається, в грудку стискається, на приполок влягається, жиром зійде, в печінку ввійде, під шкірою відкладеться, силою набереться.

Киваю. Масло коров’яче я люблю. Особливо, коли його на гарячий калач намажеш, а потім на нього згори — ікорки білугової…

— Ну, давай твоє діло.

Лізу за пазуху, виймаю кисет із синього шовку з ініціалами Государині. Дістаю з кисета натільну чоловічу сорочку найтоншої роботи й у папірець загорнуті два пасма волосся: чорне й русяве.

Бере Парасковія спочатку волосся. Кладе на ліву долоню, перебирає пальцем, дивиться, ворушить губами, запитує:

— Як звати?

— Михайло.

Шепоче вона щось над волоссям, змішує його, затискає в кулаці. Потім наказує:

— Чашу!

Шарудять слуги ледь помітні. Приносять глиняну чашу з олією кедровою, ставлять на коліна ясновидиці. Кидає вона в олію волосся, бере чашу в кістляві руки свої, підносить до обличчя. Починає:

— Причепися-приліпися-присохни на віки вічні серце доброго молодця Михайла до серця красної дівиці Тетяни. Причепися-приліпися-присохни. Причепися-приліпися-присохни. Причепися-приліпися-присохни. Причепися-приліпися-присохни.

Причепися-приліпися-присохни.

Бере Парасковія сорочку молодого сотника Кремлівського полку Михайла Юхимовича Скобла, кладе її в олію. А чашу слугам віддає. От і все діло.

Переводить свої очі ясновидиця на мене:

— Скажи Государині, що сьогодні вранці причепиться до її серця серце Михайлове.

— Спасибі, Парасковіє Мамонтівно. Гроші будуть, як завжди.

— Скажи, щоб грошей мені більше не присилала. Що мені їх — у діжці солити? Нехай пришле мені насіння папороті, оселедців балтійських і книг. А то я свої вже всі попалила.

— А яких саме книг? — питаю.

— Російських, російських…

Киваю, встаю. І починаю хвилюватися: тепер і про своє спитати не гріх. Але від Парасковії нічого приховати не можна.

— Чого засмикався? Про своє вирішив заїкнутися?

— Вирішив, Парасковіє Мамонтівно.

— З тобою все ясно, соколе, навіть рота не розкривай: дівка від тебе вагітна.

От тобі й на.

— Яка?

— А та, що живе з тобою в одному будинку.

Анастасія! Мати Божа… Я ж їй дав пігулки. Ах, тиха сапа… ряжка…

— І давно?

— Понад місяць. Народить хлопчика.

Мовчу, до тями приходжу. Ну, а що… буває. Вирішимо питання.

— Ти про службу хотів спитати?

— Та я…

— Усе поки що в нормі в тебе. Але заздрісники є.

— Знаю, Парасковіє Мамонтівно.

— А коли знаєш — остерігайся. Машина в тебе зламається за тиждень. Хворобу підчепиш невеличку. Ногу тобі просвердлять. Ліву. Грошей отримаєш. Небагато. Будеш по пиці битий.

Несильно.

— Ким?

— Начальником твоїм.

Відлягло від серця. Батя для мене — батько рідний. Сьогодні віддубасить — завтра обласкає. А нога… це справа звична.

— Усе з тобою, голубе. Іди геть.

Усе та не все. Останнє питання. Не ставив я їй його ніколи, а сьогодні щось пробило на нього. Настрій серйозний. Збираюся з духом.

— Ну, чого тобі ще? — дивиться просто у вічі Парасковія.

— Що з Росією буде?

Мовчить, дивиться уважно.

Чекаю з трепетом.

— Буде нічого.

Кланяюсь, правою рукою підлоги кам’яної торкаюсь.

І виходжу.

Назад долетів непогано, хоч і народу в літаку було вже більше. Пив пиво «Єрмак», жував солоний горох, дивився фільму про наших доблесних міняйл із Казначейства. Як вони з China Union Pay билися чотири роки тому. Гарячі були часи. Знову китайці хотіли нас за горлянку взяти, але не вийшло в косооких. Казначейство наше витримало, відповіло другим карбуванням. Заблищали тоді нові червінці руським золотом в очах розкосих. Дяодалянь![19] Дружба дружбою, як то кажуть, а казначейський табачок — нарізно.

У Москві вечір. Їду із «Внуково» в місто, вмикаю радіо вороже.

Ловить вірний «мерин» мій шведську радіостанцію «Парадигма» для наших інтелектуалів-підпільників. Сильний ресурс, семиканальний. Проходжуся по каналах цих. Сьогодні в них ювілейний випуск: «Російський культурний андеграунд». Усе двадцяти-, а то й тридцятирічної давнини. Щоб наша стара, блядська колона П’ята сльози проливала.

Перший канал передає книгу якогось Рикуніна «Де обідав Дерріда?» із найдокладнішим описом місць харчування західного філософа під час його перебування в пострадянській Москві.

Особливе місце в книзі посідає розділ «Недоїдки великого». На другому каналі — двадцятип’ятирічний ювілей виставки «Обережно, релігія!». Медаллю «Потерпілим від РПЦ» нагороджують якусь стару, учасницю легендарної мракобісної виставки. Тремтячим голосом старенька вдається у спогади, белькоче про «бородатих варварів у рясах, які рвали й трощили наші чудові, чисті й чесні роботи». По третьому каналу йде дискусія Віпперштейна та Онуфрієнка про клонування жанру Великого Гнилого Роману, про поведінкову модель Цукрового Буратіно, про медгерменевтичний адюльтер. На четвертому якийсь Ігор Павлович Тихий всерйоз розмірковує про «Заперечення заперечення заперечення заперечення» в романі А. Шестигорського «Дев’ята дружина». На пятому басить Борух Гросс про Америку, що стала підсвідомістю Китаю, і про Китай, що став несвідомим Росії, і про Росію, що дотепер ще й досі є підсвідомістю самої себе. Шостий канал віддано цуценятам людини-собаки, відомого «художника» в роки Білої Смути. Цуценята виють щось про «свободу тілесного дискурсу».

І нарешті сьомий канал цього паскудного радіо назавжди відданий поезії російського мінімалізьму й кінь-септ-уалізьму. Свої вірші, які складаються переважно з покахикувань, покректувань і вигуків, похмуро-приреченим голосом читає Всеволод Некрос:

бух бах бох —

вот вам Бог.

бих бух бах —

вот вам Бах.

пиф паф пах —

вот вам Пах.

И этого достаточно.[20]

Та-а-к… Що тут скажеш. Оцим ось гноєм, цим блювотинням, цією порожнечею лункою і живляться наші інтелектуали-підпільники. Поліпи вони гидкі на тілі нашого здорового російського мистецтва. Мінімалізьм, парадигма, дискурс, кінь-септ-уалізьм…

З раннього дитинства чую я слова ці. Але що вони означають — так досі й не збагнув. А ось що таке «Бояриня Морозова» —