Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том другий"

— Це через те, що у нас по-різному склалося життя, — в задумі відповіла жінка. — Не в тому річ, який ми бачимо краєвид, а в тому, як його сприймаємо. Коли б нас не було, краєвид від того не змінився б, але й не мав би для людей жодної ваги. Вся справа в тому, який зміст ми в нього вкладаємо.

Вся правда в нас самих. Її початок,

Що не кажіть, не в зовнішньому світі…

Очі у Фрони заблищали, й вона підхопила:

В людині осередок, де існує

Та найщиріша правда, навкруги ж бо…

— А далі як? Я забула.

— Важка, суцільна оболона — тіло…

Жінка раптом замовкла і тоненько засміялась, мов сріблом посипала. Але щось гірке було в цьому сміхові — аж Фрона мимохіть здригнулась. Вона ворухнулася, наче хотівши повернутись до санок, але рука невідомої жінки простяглася до неї. Цей жест, достоту як улюблений Фронин, одразу збудив у дівчини співчуття до незнайомої.

— Зачекайте хвилинку, — промовила та благально. — Поговоріть зі мною. Я вже давно не зустрічала жінки… — Вона зупинилась, немов підбираючи слова, — … яка знала б напам'ять «Парацельса»[10]. Бачите, я вгадала, хто ви. Ви дочка Джекоба Велса — Фрона Велс, коли не помиляюсь.

Фрона, повагавшись, кивнула головою і пильно подивилася на жінку. Вона зовсім не вважала, що в цій її цікавості є щось неввічливе — вона-бо просто хотіла чим більше дізнатися. Ця істота, така подібна до неї й така відмінна, така давня, як найдавніша раса, і рівночасно юна, як немовля, далека, як вогнища наших предків, і одвічна, як людство, — хто вона, ця істота, і чим відрізняється від неї? Всі її почуття говорили, що різниці немає. Закон життя казав, що вони рівні між собою, і тільки світові забобони й світова мудрість навчали, що ця різниця існує. Так думала Фрона, приглядаючись до незнайомої жінки і відчуваючи якусь бентежливу небезпеку, як це буває, коли, відкинувши запону, дивишся на таємниче божество. Вона згадала: «Ноги її на шляху до пекла, її домівка — шлях до домовини, де пробуває смерть», а поруч виринула думка про той, такий рідний їй, жест, яким незнайома вдалася до неї. Вона глянула на білу безкраю пустелю і відчула тугу, як і ця жінка…

Фрона здригнулася, одначе зуміла промовити досить природним тоном:

— Пройдімось трохи, щоб не застигла кров. Я й не думала, що так холодно, поки не постояла трохи на місці. — Вона гукнула на собак: — Кінг, Сенлі, гей, рушай! — І знову звернулася до жінки — Я зовсім заклякла! А ви, певне…

— О, мені тепло! Ви бігли, і у вас мокра одежа, а я рухалася, тільки щоб не змерзнути. Я бачила, як ви зіскочили з санок за шпиталем і мчали річкою, наче снігова Діана. Як я вам заздрила! Мабуть, ви тоді відчували надзвичайну втіху.

— Авжеж, це правда, — просто відповіла Фрона. — Я зросла серед собак.

— Це мені нагадує стародавню Грецію.

Фрона нічого не відповіла, і далі йшли мовчки. Дівчина не насмілювалася завести розмову, хоч їй страшенно хотілося розпитати цю жінку про її нелегке, мабуть, життя, а Фроні ж бо ще й як би придалися ці відомості! Фрону огорнув смуток, їй стало жаль невідомої, але вона почувала себе ніяково, не знала, як приступити, як сказати, що в неї на серці. Коли жінка сама забалакала, Фрона відчула велику полегкість.

— Розкажіть мені, — голос незнайомої звучав трохи сором'язливо, але й наполегливо, — розкажіть мені про себе. Ви тут нова людина. Де ви пробували досі? Розкажіть мені!

Мур, що стояв між ними, до певної міри розсунувся, і Фрона почала розповідати про себе, вміло прикидаючись наївною, недосвідченою дівчиною. Вона мовби не знала, хто ця незнайомка, і наче не розуміла її ледь прихованого бажання почути про те, чого в неї давно вже не було.

— Он і дорога, до якої ви прямували. — Вони обминули останню скелю, і жінка показала Фроні на прохід між двома скелями, що ним возили у Доусон дрова. — Там ми попрощаємось, — вирішила вона.

— Хіба ви не вертаєтесь до Доусона? — спитала Фрона. — Вже нерано, і вам краще поспішити.

— Ні… я…

Вагання незнайомої повернуло Фрону до дійсності, і вона зрозуміла свою нерозважність. Але почавши справу, Фрона тепер уже не могла відступати.

— Ми вернемось до міста разом, — промовила вона відважно. І сама себе зраджуючи, щиро додала: — Мені однаково, що там казатимуть.

Кров кинулася в обличчя жінки, і вона потяглась до Фрони знайомим жестом.

— Ні, ні, я вас прошу, — пробелькотіла вона, — прошу вас… Я краще пройдусь трохи далі… Гляньте, он хтось їде.

Вони вже дійшли до дороги, що нею возили дрова. У Фрони обличчя пашіло, як і в тої незнайомої. Легкі санки, в які було впряжено собаки, вилетіли з міжгір'я і порівнялись з ними. Поруч запрягу біг чоловік і махав до жінок рукою.

— Вансе! — вигукнула Фрона, коли він зупинив собак. — Що ви тут робите? Хіба ваш синдикат хоче прибрати до своїх рук і дрова?

— Ні, ми ще до цього не дійшли. — Коли вони віталися за руки, на його обличчі заясніла радісна усмішка. — Карті покидає мене. Він іде шукати щастя десь аж до Північного полюса. Тож я й ходив до Бішопа, питав, чи не стане він на роботу до мене.

Він повернув голову глянути, з ким була Фрона, і вона побачила, що усмішка зникла з його обличчя, і лице спалахнуло гнівом. Фрона відчувала всю безпорадність становища, і хоч у глибині душі її й обурювала така жорстока несправедливість, вона змушена була дивитись мовчки й чекати, чим закінчиться ця маленька трагедія.

Незнайомка, зустрівши його погляд, стрепенулась, наче від удару, і щось благальне проступило в неї на обличчі. А він, зиркнувши на неї довгим, холодним поглядом, одвернувся, і Фрона помітила, що обличчя в жінки зразу зів'яло, ніби постарілось. Вона презирливо засміялась, в очах її блиснула погорда, і таке ж погордливе слово ось-ось мало злетіти їй з уст, але вона глянула на Фрону, і запал її де й дівся, а на обличчі була тільки безмірна втома. Вона смутно усміхнулася до Фрони і, не промовивши й слова, повернулась і пішла дорогою. Фрона теж мовчки скочила на санки й помчала щодуху. Дорога була широка, й