Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Терпкість вишні 📚 - Українською

Читати книгу - "Терпкість вишні"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Терпкість вишні" автора Ізабелла Сова. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 21 22 23 ... 57
Перейти на сторінку:
усвідомлення того, що хтось саме нам довіряє свої проблеми, мрії, таємниці і що саме нам вирішив звіритися. Дуже приємно почути: „Тобі я можу про все розповісти“. Може, саме тому є стільки охочих учитися на психотерапевта…»

* * *

Який щасливий збіг обставин, що тато порушив саме цю тему. І що він так багато знає про складну науку слухати. Коли я попрошу його про хвилину розмови, він активізує свої мотивацію й терплячість. Завдяки цьому я спокійно перелічу приводи, якими керувалася. Тоді він застосує свою емпатію й відчує, як паскудно я почувалася на СНОБІ. Зрозуміє, що я мусила спробувати щось інше, й обдарує мене своєю підтримкою. А я нарешті позбудуся тягаря жахливої таємниці. Вже не можу дочекатися. Чому цей тато не повертається? Він уже годину як повинен бути вдома. Я мушу чимось себе зайняти, інакше збожеволію. Знаю. Приготую його улюблений салат «Професорський», який створить відповідний настрій і допоможе видобути на поверхню всі ознаки ідеального слухача. Я саме оббирала другу картоплину, коли поціновувач цього делікатесу енергійно подзвонив у двері.

— Ми мусимо поговорити, — почав він, наче герой мексиканського телесеріалу. А я відчула чотири ряди червоних мурах, які браво марширували вздовж мого спинного мозку.

— Слухаю.

Тремтячою рукою я відклала напівобібрану картоплину.

— Я сьогодні був в університеті, — понурим голосом повідомив мені тато, а я почула зловорожу мелодію, виконувану на старому контрабасі. — Я хотів пересвідчитись, як ти даєш собі раду. Оскільки тебе не було в жодних списках, запитав у секретаріаті і…

Все ясно. Тоді чому я не відчула полегшення?

— Ти зробила жахливу річ, — сказав тато.

— Вибач, — бовкнула я, — але…

— Незалежно від мотивів, ти вчинила шахрайство. І то щодо своїх батьків. Чому ти нам нічого не сказала, Вишеславо? Адже ми бачимося щодня, тобі не бракувало нагоди.

Може, саме тому, що не бракувало. І тому, що я могла відкласти розмову на так зване завтра.

— По-друге, — гнув він далі, — це нехтування науковою кар’єрою. І то на самому початку шляху.

А якби я знехтувала нею на п’ятому курсі? Було б краще? Поза тим, про яке нехтування мова? Адже я вчуся, складаю іспити!

— Але я вчуся, тату, — намагалась я захищатися.

— Знаю! Від секретарок, бо сама ти не мала відваги нас про це поінформувати. А чому?

Я відкрила рот, але тато закінчив за мене:

— Бо ти добре знаєш, що КАША — це ніякий не факультет, а тільки сховище для пересичених невдах. І ти, Вишеславо, серед них! — Тато вхопився за голову.

— Я думала, що там викладають найактуальніші знання і що викладачі більш…

— Думала, думала, — скипів тато. — Які думки можуть бути в наївного вісімнадцятирічного дівчиська щойно після ліцею? Що воно може знати про вищу освіту?!

Хвилину він глибоко дихав, аж урешті йому вдалося повернутися до емоційної рівноваги.

— Я йду по маму, — сказав він крижаним голосом, — а коли ми повернемося, буде серйозна розмова. Ми мусимо вирішити, як розв’язати цю проблему.

Він поправив свій улюблений шалик з університетськими емблемами й вийшов. А я, не чекаючи, поки творці парасолі з гуркотом її затраснуть, спакувала найнеобхідніші речі, прихопила вміст свинки-скарбнички (ціла тисяча на канікули) і…

* * *

— Просто вийшла.

— Ти залишила якусь записку? — запитала Вікі, відбираючи в мене рюкзак, що правило за тисячу разів повторюване «заходь» усіма мовами світу.

— Я написала на клапті серветки, що переїжджаю до вас. Але адреси не лишила.

— Ти могла б із ними щиро поговорити, — озвалася Марія. — Це деколи дуже допомагає.

— Ох, цей мені вже міф Великої Розмови, розповсюджений американськими кіносценаристами, — розізлився Травка. — Спочатку я уявляю собі родинний вінегрет. Чоловік зраджує дружину, та відповідає йому тим самим. Діти експериментують із наркотою, і раптом, за п’ять хвилин до кінця фільму, відбувається велика очищувальна розмова, внаслідок якої все повертається до норми. Чоловік кидає коханку, дружина розриває знайомство з пляжним плейбоєм, діти без жалю залишають наркозабавки. Велике поєднання! Дулю вона могла, а не поговорити. Вона вже три місяці боїться їх повідомити, що поміняла один ідіотський факультет на інший, а ти кажеш про магічну силу Родинної Розмови.

— Як це один ідіотський факультет на інший? — запитала я, трохи спантеличена.

— А так! — відрізав Травка. — Бо чим вони розрізняються? Може, котрась із вас розкриє мені цю велику таємницю?

* * *

По правді, Травка має рацію. На обох факультетах є дурнуваті пари й злостиві викладачі. Тут і там нам наказують визуджувати застарілі визначення й давно неактуальні правила. На одному і на другому є купа нікому не потрібних предметів. І на жодному немає людей, з якими можна було б потоваришувати. Зграя набундючених снобів, звісно, крім Данієля. Але хіба вистачить його одного, щоб не шкодувати?

І подумати, що за це одкровення я мусила заплатити болісною втратою парасолі.

Перша ніч без парасолі

Зазвичай я засинаю через сорок секунд після заплющування очей. Часом, коли стрес винятково дається взнаки, я потребую трьох або чотирьох хвилин. А нині? Минула північ, а я й надалі кручуся на своєму колючому вільготному матраці, нашвидку стягнутому хлопцями з піддашшя сусіднього будинку. Раптом усе почало мене дратувати. І помаранчева ляпка з двома бризками індиго. І Мільчина лампа, що звисала тут-таки над її засмаглим обличчям. І мучівні зітхання Марії. Тіні дерев на стіні й похмурий пошум вітру за вікном. На додачу, ця клята підлога. Чи вона мусить так рипіти?

— Клята підлога, чи вона мусить так рипіти? — буркнуло щось із-під ковдри. Мілька.

— І той вітер з Татр, який нагадує про всі нерозв’язані проблеми, — обізвалася Вікторія. — Я вже розумію, чому гуралі хляють бочівками горілку. Я й сама маю бажання вихилити цілий баняк, а перебуваю ж бо за сто кілометрів від його епіцентру.

— Як подумаю собі, що мій гуру лежить самотній на котромусь із двоповерхових ліжок в «Ікеї»… — зітхнула Марія.

— Самотність гуру чомусь не справляє на мене враження, — буркнула Мілена, садовлячись на ліжку. — А надто тому, що тут поряд сидить хтось значно самотніший.

— Хто? — запитали всі троє воднораз.

— Вишня.

— Я? — Звідки та облуда? Адже я чудово знаю, що Мілена права. Так самотньо я не почувалася ще ніколи. Хоча й не раз ночувала поза домом. — Не перебільшуй, я їздила до літнього табору й до бабусі.

— Це не те ж саме. Там ти знаєш, що повернешся. А тут відчуваєш, що закрила якийсь етап у житті. Що щось завершилося і вже ніколи не буде по-старому.

— Не буде? — я відчула, як мені стає холодно.

— Ні, —

1 ... 21 22 23 ... 57
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Терпкість вишні», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Терпкість вишні"