Читати книгу - "Биті є. Макар"

– Блін, чому я й досі назву не поміняв? – шепоче роздратовано. – «Есфір»… Якого біса? «СаМ» – Саня Макаров. Треба буде поміняти вивіску перед входом.

– Не час, – подає голос Марта.

Макар лякається: вона точно диявол!

– Не спиш?

– Сплю… Завтра справ до біса. – Коханка не розплющує очей. Забирає руку-колоду з Макарової шиї. – І ти спи, любий. Скільки можна думати про Новаковських?…

Чому вона сказала: «про Новаковських»? Він думав виключно про справу! Про бізнесовий вплив Ярослава Новаковського…

Третій день поспіль Макар крутить у руці візитівку Борьки Рудя: зателефонувати? Руки чешуться, думки підганяють: і що з того, що він зателефонує першим? Про справу турбується. Набирає номер і в той же час скидає – ні! Марта веліла чекати дзвінка Рудя.

– І чому ти не дзвониш, Борю? Давай уже… – підганяє. Додає аргументів: – Справу робити треба…

Рудь зателефонував четвертого дня, коли механік придумав собі фатальну забавку. «Якщо сьогодні відгукнеться Боря, то я побачу… Нані!»

– Саня. Привіт. Маємо зустрітися за двадцять хвилин, – повідомив безбарвним голосом. – Не запізнюйся. Наша адреса…

– На візитівці! – механік ледве втримав радість. Доля не чекала його особистих рішень. Вела.

Вискочив з фабрики у внутрішній дворик. Негнівно і весело нагримав на Пилипенка:

– Та відчиняй уже ворота, охороно! Знай спиш! Коли вікно заґратуєш?!

– Зробимо…

За двадцять хвилин на Оболонську набережну? Не проблема. Спека розлякала пішоходів і водіїв. Асфальт прогинався-плавився. Макар вів «Кіа Сїїд» незвично вільною дорогою, намагався вгамувати хвилювання дурними питаннями на кшталт: чому офіс Новаковського так неблизько від центру? П'ятиповерховий офісний центр з видом на Дніпро вирахував за десять хвилин. Дверцятами – лясь! Зосередився: справа на першому місці. За півроку, як вірити Марті, зможе вторгувати й собі апартаменти десь тут… Роззирнувся. Непоганий краєвид із вікна матиме: річка, причали, яхти, гольф-клуб, трава зелена, хоч і спека зашкалює… Для тих, у кого зелені повно, трава зеленітиме і за плюс сорока. Годиться! Ступив крок до офісу Новаковського і побачив… Нані. А він знав! Варто лише відкинути тремтячі мрії, вона з'явиться, щоби нагадати… Засідка! Це засідка…

Нані йшла до Дніпра. Легкою хвилькою сходами вниз. До води… Він нервово зиркнув на годинник – за сім хвилин його чекає головна справа його життя! І пішов за Нані вслід.

Певно, вона на когось чекала. Застигла на краю гранітових плит, вдивлялася в Дніпро проти води, притискала до грудей велику теку. «Формат А-1», – констатував Макар, здивувався недоречній думці. Повільно спускався розпеченими сходами. Піт заливав чоло. Ну?! І що він їй скаже? «Привіт»? «Я той несподіваний гість, який у Процеві спілкувався з Борькою Рудєм, який потім повіз тебе…» Фігня! А може… Просто пройти повз неї. Чи по-дурному: «Як справи? Чому сама?»

До Нані – кроків десять. І знову! Знову він не бачить її лиця. Короткий легкий сарафан коливається від подиху ріки, окреслює тендітну постать, босоніжки з трьома шкіряними пасками демонструють вузькі ступні. Гострі лікті. Спина… надто пряма, як устремління у небеса… Бейсболка… Аж синє на сонці волосся, зібране в хвіст. У півоберта… Лиця не видно.

Зупинився за метр від дівчини. І геть несподівано для самого себе раптом заплющив очі. Він чув: вона обернулася до нього. Певно, здивовано чи полохливо відсахнулася, роздивляється. Мовчить… Механік опустив голову і врешті розплющив очі: шкіряні паски на вузьких ступнях, прозорі округлі нігті, схожі на морські мушлі, що вони їх у дитинстві й називати «нігітками».

– Двадцять сьомого квітня опівдні… У квітковій крамничці на Черв оно армійській… Ти купувала білі крокуси. А я… покохав тебе, – телеграфно-рубано. – Наступного дня був день народження Саддама Хусейна…

Усміхнувся, пішов геть уздовж Дніпра. За течією. І якби хто цікавий запитав механіка: «Яка вона, та, що ти нею марив?», він би тільки знизав плечима. «Не знаю», – прошепотів би розгублено. Сунув навпростець, серце терпло.

За хвилину бурхливої ходи перелякано зацвіркав мобільний.

– Саня! Ти де?!

Ага! Значить, Борька Рудь не все такий незворушний. Голос синусоїдою.

– Зараз буду! – нахабно плюнув механік.

– Ти… Ти не розумієш! Тебе тут ніхто чекати не збирається! Ти…

– Я! Уже…

Сів просто в траву і врешті обернувся до того місця, де хвилину тому стояла Нані. На порожній набережній тільки кволі від спеки горобці.

– А я знав, – прошепотів безпорадно.

Двері офісу на Оболонській набережній штовхонув за півгодини після призначеного часу.

– Де був?! – гаркнув Новаковський йому в обличчя.

– Двигун закипів…

– Башка твоя закипіла! Гелікоптер купи! На метро пересядь! Стайером стань!

– Я зрозумів, – над силу Башка музикою повна: нані-нані-на…

– Борис пояснить, які папери ти повинен підготувати за тиждень.

– Я зрозумів.

– Ти інші слова знаєш?!

– Так! Так точно…

Новаковський скривився скептично.

– Вільно! До справи! Борисе! Поясни йому усе. Я поїхав.

Журавель сумирно кивнув, Макар зиркнув на Борю, побачив фото на стіні біля столу Рудя: Нані-на-ні-на…

– Борько, блін! Устигнемо зі справами! Розкажи хоч трохи про себе – сто років не бачилися! – демонстративно-весело сказав Рудю, коли Новаковський поїхав.

– Добре, – безбарвно погодився журавель.

Полковника Баклана тому й з коня не так просто скинути, що довірявся не фактам і принципам, а інтуїції. Чуйку мав неперевершену

– Щось ти… стривожена, лялечко, – сказав Марті, коли оце вкотре затяг її до своєї нової квартири на розі Саксаганського й Горького – в щиру любов погратися та свіжим ремонтом похвалитися.

– Та ні… – Знизала плечима. – Усе гаразд.

А на душі – каменюка. І не признається, підла, звідки прикотилася, чому душить.

– Пане полковнику, – сказала раптом. – А от якби заради мене треба було убити… То…

– І не вагався би, – запевнив Баклан. – А що? Проблеми?

– Геть ніяких, – зізналася щиро. – Просто іноді жінці треба розуміти, на кого можна покластися… в скрутну годину.

Баклан проковтнув хтиву слину, обхопив жінку – й пискнути несила.

– На мене! Лягай, лялечко!

Гола Марта гойдалася на жирному полковницькому животі, дивувалася: та що це з нею? Ніби все за планом. Ніяких несподіванок. І Сашко став таким… щасливим… Задихнулась – ой, мамо… Так, так! Як підмінили Сасуньку Літає… Може, через гроші? Це ж не кожному в такому юному віці своє діло, держзамовлення… Певно, допетрав, яка то вдача. І борг Марті віддати зразу зможе… «Треба розписку в надійне місце…» – цвяшок.

– Про що ти думаєш, лялечко?! – обурився полковник.