Читати книгу - "Адюльтер"

Він запалив ще одну сигарету. Тоді я раптом усвідомила, що говорю протягом тривалого часу в трансі світла й миру, не давши йому бодай хвилини, щоб він міг висловити свої думки. Про що б йому хотілося поговорити?

— Про фотографію, про яку ти мені збрехала, — обережно відповів він, бо помітив, що я була надзвичайно вразлива.

— А, про фотографію — звичайно ж, вона існує. Вона вигравіювана вогнем на металі в моєму серці, і я зможу погасити той вогонь лише тоді, коли дозволить мені Бог. Але та світлина дивиться на все власними очима, бо всі бар’єри, що затуляли моє серце, падали, поки я наближалася до тебе.

«Ні, ні», — каже він мені, бо не знає цього шляху, але я вже виходила на нього кілька разів — як у минулому, так і тепер. Але він відмовлявся погоджуватися з цим, і, думаю, я теж чинила опір. Ми однакові. Але нехай не турбується, я його проведу.

Після того як я все це сказала, він делікатно взяв мене за руку, усміхнувся й устромив кинджал:

— Ми вже з тобою не підлітки. Ти чудова людина й, наскільки мені відомо, маєш гарну родину. Ти, либонь, хочеш вилікувати своє подружнє життя?

На мить я розгубилася. Але потім підвелася й пішла до свого автомобіля. Без сліз. Не попрощавшись. Не озираючись.

Я нічого не відчувала. Не думала ні про що. Сіла в машину й поїхала вулицею, не знаючи, куди мені їхати. Ніхто мене не чекає в кінці мого маршруту. Меланхолія перетворилася на апатію. Я мусила повзти зі швидкістю черепахи, щоб їхати далі.

Через п’ять хвилин я опинилася перед замком. Я знала, що тут відбулося: хтось віддав життя страховищу, відомому до сьогодні, хоч ніхто не знає імені жінки, яка його народила.

Ворота в сад зачинені, ну то й що? Я можу увійти крізь хвіртку в загорожі. Можу сісти на холодну лаву й спробувати уявити, що тут сталося 1817 року. Мені треба розвіятися, забути про все, чим я надихалася раніше, і зосередитися на чомусь іншому.

Я уявила собі той день багато років тому, коли власник цього замку, англійський поет лорд Байрон, вирішив оселитися тут на вигнанні. Його ненавиділи як на батьківщині, так і в Женеві, звинувачуючи в організації оргій і в публічній пиятиці. Він мусив би померти від нудьги. Або від меланхолії. Або від люті.

Не має значення. Має значення, що того самого дня, якогось дня 1817 року, до нього прибули двоє гостей із батьківщини. Поет Персі Біші Шеллі та його вісімнадцятирічна дружина Мері.

Ще один гість приєднався до групи, але я не змогла пригадати його ім’я.

Мабуть, вони дискутували про літературу. Певно, нарікали на час, на дощ, на холод ці двоє жителів Женеви, двоє англійських співвітчизників — їм також бракувало чаю та віскі. Можливо, вони читали одне одному свої вірші та поеми й щедро вихваляли одне одного.

І вважали себе такими великими фахівцями, що вирішили побитися об заклад: мовляв, усі вони повернуться сюди через рік, кожен із книжкою, у якій опишуть долю людини.

Та, звичайно ж, коли випарувався ентузіазм їхніх планів і коментарів про те, що людське створіння є повним крахом, вони забули про свою домовленість.

Мері була присутня під час цієї розмови. Її не запросили до участі в закладі. По-перше, вона була жінка, а по-друге, ще дуже юна. А проте ця розмова справила на неї глибоке враження. Чому б їй не написати щось бодай для того, щоб згаяти час? Вона мала тему, їй не треба було особливо її розвивати, і мала намір зберегти книжку для себе, коли нарешті напише її.

Та коли вони зрештою повернулися в Англію, Шеллі прочитав рукопис і переконав Мері опублікувати його. Більше того: позаяк він був уже знаменитим, то вирішив, що звернеться до редактора й запропонує написати передмову до твору. Мері заперечувала, але зрештою погодилася за однієї умови: її ім’я не буде написане на обкладинці. Початковий наклад у п’ятсот примірників розійшовся дуже швидко. Мері вирішила, що успіх до неї прийшов завдяки передмові Шеллі, але в другому виданні погодилася назвати своє ім’я. Відтоді заголовок роману ніколи не зникав із полиць книгарень усього світу. Він надихав письменників, театральних режисерів, кінематографістів, розпорядників геловінських свят, маскарадних балів. Нещодавно один знаменитий критик написав про нього, «що це найкреативніша праця романтизму чи принаймні двохсот його останніх років».

Ніхто не може пояснити, чому так сталося. Більшість людей ніколи не читали роман Мері Шеллі, але практично весь світ чув розмови про нього.

Розповідають історію про Віктора, швейцарського вченого, який народився в Женеві й здобув освіту в різних країнах, щоб зрозуміти світ засобами науки. Ще дитиною він побачив, як блискавка вдарила в дуб, і запитав себе: «Чи не так почалося життя? Чи не могло воно бути створене внаслідок такого стихійного лиха?»

І наче модерна версія Прометея, міфологічної постаті, яка викрала небесний вогонь, щоб допомогти людству (авторка застосувала вислів «сучасний Прометей» як підназву, але ніхто цього не пам’ятає), та ж таки людина починає працювати, щоб повторити подвиг Бога.

І не випадає сумніватися, що, попри всі її зусилля, справа втікає з-під її контролю.

Книжка Мері називається «Франкенштейн».

О Боже мій, про якого я мало думаю протягом днів, але якому звіряю свої печалі в години скорботи, чи зупинилася я тут випадково? Чи Твоя невидима й невблаганна рука привела мене до цього й примусила пригадати цю історію?

Мері познайомилася з Шеллі, коли їй було п’ятнадцять років. І хоч він був одружений, її не зупинили суспільні умовності й вона пішла за чоловіком, якого вважала коханням усього свого життя.

П’ятнадцять років! І вона вже точно знала, чого хоче.

І знала, як цього досягти. Мені тридцять один, щогодини я чогось бажаю й неспроможна цього досягти, хоча змогла піти одного осіннього вечора на побачення, сповнена меланхолії й романтизму, підбадьорюючи себе тим, що я скажу, коли настане слушна хвилина.

Але я не Мері Шеллі. Я Віктор Франкештайн і його монстр.

Я спробувала подарувати життя чомусь неживому, і результат був таким самим, як у книжці: я