Читати книгу - "Прокляте болото: Казки про відьом і чарівників"

— Дід Наум, якщо хазяїн вас кривдить, то ходімо зі мною.

І погодився дід. Але діда не видко. Вийшов Іван та й питає:

— Дід Наум, ви йдете зі мною?

– Іду, — відповідає дід.

І прийшли вони з дідом до моря. Дід каже:

– Іване, тепер сідай на мене, будемо летіти. Мушу показатися тобі, — і з’явився перед Іваном. — Я буду показуватися тобі, — каже, — лиш тоді, коли треба. А завше мене лиш по голосу будеш чути.

І от полетіли вони через море. Серед моря сів дід з Іваном на воду. І зробив дід на воді золотий палац. А в той час плив по морю корабель. Він не раз там плавав, та ніколи не бачили моряки такого гарного палацу на воді! Зійшли з корабля три хлопці і зайшли до палацу. І побачили Івана. Дивляться хлопці: все кругом золоте — стіл золотий, посуд золотий і стіни золоті. І кажуть Іванові:

— Давай щось поснідаємо.

— Дід Наум, дайте нам щось поснідати! — крикнув Іван. І з’явилося на столі скільки хочеш різної їди та питва. Наїлися моряки, напилися і питають Івана:

— Що за дід у тебе є?

Іван розказав їм про діда.

— Продай нам діда Наума, — просять хлопці.

Дід шепче Іванові: «Продай, я все одно втечу до тебе».

Іван каже хлопцям:

— Дід Наум дуже дорогий. Можете купити, але бачити його не будете, лиш можете казати йому, що хочете.

— Ми тобі дамо за діда такі штуки! — кажуть хлопці.

— Я дам тобі таку шаблю, що як підеш на війну, то хоч скільки ворогів буде, вона всіх порубає, — говорить один.

Другий каже:

— Я дам таку паличку, що лиш промовиш: «Паличко, бий!», то скільки буде народу, вона всіх буде бити.

Третій каже:

— А я дам таку сокирку, що весь ліс сама вирубає.

І віддав Іван діда Наума, а собі взяв усю ту зброю.

А дід Наум шепче йому: «Ти чекай мене тут, я прийду».

Сіли ті хлопці на корабель і поїхали. Проїдуть трохи та й питають: «Дід Наум є?» — «Є». Проїдуть ще трохи і знов питають: «Дід Наум є?» — «Є, є», — відповідає дід. А потому крикнули знов: «Дід Наум є?» Нема діда. Дід уже вернувся до Івана. Вони завернули кораблем назад — не можуть знайти палацу.

Приїхав Іван додому, а там і хати нема. Цар його хату спалив, а жінку Іванову хотів узяти силою, то вона перекинулася птахою й полетіла у ліс.

Пішов Іван до царя, а той і чути нічого не хоче. Іван розсердився і оголосив цареві війну. А цар думає: «Здурів Іван. Що він мені зробить? У мене ж — армія».

Зібрав цар армію і вивів у поле, де мала бути війна. Іван каже цареві:

— Спочатку ми удвох будемо воювати, а потому народ.

Вийшли вони на поле бою. Іван і каже паличці:

— Ану, паличко, порахуй трохи цареві кості!

Як узялась паличка бити царя! Цар закричав:

– Іване, спини цю війну! Давай помиримося!

А Іван каже:

— Ні, будемо воювати.

Цар виставив армію, а Іван пустив свою шаблю, і вона рубає. Цар добавляє армію, а шабля рубає, цар добавляє, а шабля рубає. Цар бачить, що зовсім мало армії лишилося, і каже:

– Іване, давай помиримось. Я збудую тобі ще кращий дім.

— Не треба мені твого дому, — сказав Іван. Узяв він діда Наума і пішов глядіти жінку. Зайшли вони в ліс, і каже Іван дідові:

— Моя жінка має бути десь тут.

А дід Наум був ворожбитом. Він знав, що Іванова жінка знову перекинулася в птаху. І каже дід Іванові:

– Іване, де ти бажаєш будувати палац?

— Тут, у лісі, — говорить Іван.

Збудували вони в лісі палац. І дочувся цар: у лісі такий палац з’явився, що й у самого царя нема. Посилає цар міністра:

– Іди і взнай, хто такий дім збудував у лісі.

Прийшов міністр і питає:

— Хто тут хазяїн?

— Я, — каже Іван.

— А ти хто?

— Я — Іван Мисливець.

Пішов міністр до царя і каже:

— У лісі побудувався Іван Мисливець. Той, що у нас був.

Цар учув це і сидить тихо, боїться зачіпати Івана. Так і лишилися вони жити, цар у себе, а Іван у себе, в лісі. І дуже добре жив Іван.

Кінь найменшого брата

Були собі дід і баба. Вони не мали дітей. І почала баба сваритися з дідом:

– Іди і знайди такого ворожбита, щоб у нас були діти.

Пішов дід шукати і знайшов бабку-ворожбитку. Та бабка каже йому:

– Іди на ярмарок, купи риби. І скільки купиш, сам не куштуй, а най усю з’їсть баба.

Пішов дід на ярмарок, але трохи запізнився, ярмарок уже розходився. Здибає він того чоловіка, що продавав рибу, і питає його:

— Як там у вас з рибою? Хочу купити.

— Нема вже нічого. Був цілий віз риби, і всю продав.

А той чоловік привіз рибу на солом’яній підстилці.

— Пошукайте в соломі, — каже дід, — може, хоч одну знайдете.

Почав чоловік шукати в соломі і знайшов аж двадцять чотири рибки. Заплатив йому дід за ту рибу і поніс додому. Баба приготувала і всі двадцять чотири з’їла.

І прийшов той час, коли стара почула: буде в неї дитина. А тоді не було лікарень, як тепер. Була така бабка, що приймала роди, і дід ту бабку покликав. Прийшла вона, вигнала діда з хати, а сама зосталася з бабою. Вродилася дитина. Хлопчик. Тоді вродилася друга дитина, третя, четверта. І так вродилося двадцять четверо дітей. І всі — хлопці.

Дід у сінях кричить:

— Ну, що, вже?

— Вже, — каже бабка.

Дітей було так багато, що нікуди й класти. Бабка застелила підлогу веретками і поклала всіх дітей на підлозі. Дід зайшов до хати, а бабка йому:

— Дивися, на дитину ступиш.

Дід сюди — дитина, дід туди — дитина.

— Та скільки ж тих дітей?! — крикнув дід.

— Двадцять чотири, — каже бабка, — маєте двадцять чотири сини.

Як почув це дід, то злякався і втік. Зайшов він у ліс і довго блукав, поки не зайшов туди, де лиш дичина ходила. Зробив собі там дід землянку та й жив. Прожив він у тій землянці багато років і зовсім здичавів.

А хлопці повиростали і питають маму:

— У нас був тато?

— Був.

— А де ж він?

— Налякався і втік, як побачив, що вас аж двадцять чотири вродилося. І нічого