Читати книгу - "Живі книги"

А потім усе рухнуло. Обвалилося водночас.

У голові Амалії думки не складалися в рівні ланцюжки, на вуста не приходили відповідні потрібні слова, вона мов заклякла, почувалася ніби раптово вимкненою з електромережі…

Артур не мав часу чекати, доки вона оклигає. Та й навіщо? Щоб почути ті «потрібні слова»? Докори, образи, прокльони, благання, нарікання, спогади про минуле й заклики до сумління – що ще могла сказати йому жінка, яка раптом стала колишньою? І що це змінило б? Усе вже було обговорено й вирішено за її спиною. Можливо, існували й інші сценарії розвитку подій. Але сталося, як сталося. «Хвоста» відрубали одним махом, а не різали кілечками. Мабуть, вважали, що це гуманно.

Амалія давно не працювала. Звільнилася з великої наукової бібліотеки, куди втрапила після закінчення Інституту культури. Подруг у неї там не залишилося, адже жіночий колектив – то надто специфічна спільнота. І її звільнення «в нікуди», а не на іншу роботу було сприйняте теж специфічно. «Ситий голодному не товариш! Але ти заходь, як скучиш!» – постановили під час прощального обіду колишні колеги й повернулися до своїх бібліотечних буднів.

Вона не заходила. Відчула бар’єр, який прозорою стіною виріс між нею й колишнім життям відтоді, як Артур пішов угору. Не мала потреби кудись ходити, щось робити, заробляти стандартну зарплатню. Чоловік доклав чимало зусиль, і його бізнес з імпорту автозапчастин нарешті розквітнув. Нині вони могли дозволити собі комфортне життя в столиці та закордонні подорожі, нерідко пов’язані з його роботою. Поверталися додому з купою спільних вражень, сувенірів і фотознімків, що мерехтіли тепер у її підсвідомості ночами.

Вона переїхала наприкінці лютого й намагалася не згадувати ті перші самотні зимові дні в чужому помешканні чужого району, серед нерозібраних коробок і нерозібраних думок.

Не знала, як і навіщо жити.

Просто не вміла жити сама.

Спочатку не вірила, що це не сон.

Потім повірила.

Усвідомила себе відрізаним апендиксом.

Хотіла вмерти.

Але так і не наважилася накласти на себе руки.

Потім у Києві запанувала весна.

Й Амалія вигадала гру.

Гру у звичайне життя серед звичайних людей цього міста.

Поки не скінчаться ті десять тисяч.

Амалії сподобалася кав’ярня на Хоревій, куди зайшла випадково кілька днів тому, а потім згодилася взяти участь у їхній трохи дивній акції. Тепер вона бувала там практично щодня й не тільки заради зустрічей із Книгами. Просто ходила містом, а потім завертала сюди обідати. Їй були симпатичні дівчата-книжниці, приємно було приходити кудись, де тебе знають. Але знають нещодавно. Без твого колишнього життя. Ті місця, де вони бували з Артуром, вона обходила десятою дорогою. Можливо, тому тепер так вабив Поділ, бо знала, що Артур його недолюблював і не раз жартома казав, що на місці цих запилюжених блощичників треба звести сучасний Мангеттен і це буде розумне використання дорогої площі привабливого для бізнесу міста.

Натомість вона сама почувалася тут затишно, неспішно розглядала старовинні дво– й триповерхові будинки, багато з яких німотно кричали до перехожих, благаючи про реставрацію чи бодай ремонт, вдивлялася в ліпнину, балкони, віконечка горищ, башточки, двері, старі ворота… Намагалася уявити, як тут жилося людям раніше, але її уяви на це не вистачало – переповнене раціональними метушливими людьми, теперішнє місто не було схильне до сентиментів. Так здавалося Амалії, яка заходила у дворики старих будівель, подібні до одеських чи навіть італійських, і зітхала, відчуваючи тут незворотній процес умирання. Процес, подібний до її власного стану.

Сьогодні вона випадково побачила на дверях якоїсь галереї плакат, що сповіщав про виставку картин «Літо». Зайшла, з годину блукала трьома залами з височенними стелями й роздивлялася літні спогади-враження різних художників: морські пейзажі, польові, міські, на яких буяли квіти, мерехтіли хвилі, надималися вітрила, гуляли жінки в яскравих сукнях і щедро сяяло сонце.

На картинах панувало літо, що відрізнялося від спекотного київського травня. Ось якийсь старанний живописець, що побував на островах Греції, зумів передати в кількох картинах прозорість моря й повітря, грайливість променів і навіть, здавалося, тепло бруківки. Картини було підписано назвами грецьких островів, і в Амалії защеміло серце, адже ще два роки тому вони з Артуром були в Афінах, але до островів того разу не дісталися, планували на потім.

І раптом їй страшенно захотілося кинути все і рвонути туди, відігрітися серед прозоро-яскравого світу чужих, але привітних людей, яким до неї байдуже.

«А чому ні?» – подумала жінка і невдовзі зайшла до туристичної агенції, що розташувалася неподалік. Хотіла дізнатися пропозиції щодо відпочинку на островах. Наприклад, на Мілосі, звідки родом усесвітньо знана Венера.

Вона подумала, що змогла б там узяти в оренду машину й об’їхати весь острів, а потім, можливо, перебратися на інший… Жити там, їсти свіжу рибу, салати із соковитих, напоєних сонцем овочів, приправлені грецькою оливковою олією з неповторним смаком, пити вино…

Від згадки про їжу в жінки засмоктало в шлунку, і невдовзі ноги самі принесли її до знайомої кав’ярні.

15

Замовила рис, рибне асорті та грецький салат. Сік. Каву.

В очікуванні обіду склала руки на столі, нахилила голову й заплющила очі. У пам’яті миттєво виникло море, – нереально синього кольору, – а на ньому вітрильник.

«На скільки вистачить грошей!» – промовила сама до себе Амалія й розплющила очі. Вона почула зі свого місця, хоч і не видно було з балкона, що дівчата з кимось розмовляють, і голоси їхні видалися збентеженими. А за хвилину підійшла Віра, і вираз її обличчя підтверджував існування якоїсь інтриги.

– Щось трапилося? – спитала Амалія.

– Та ні, але… Вам принесли передачу! – знизала плечима дівчина.

– Мені?

– Вам! – усміхнулася Віра загадково.

– Дивно. А що ж це за передача? Від кого?

– Кур’єр приніс пакунок, на ньому наша адреса і припис: «Передати пані письменниці».

– Ви нічого не плутаєте?

– Ні, он він ще чекає внизу, добре, що ви саме зайшли пообідати! То я його запрошу сюди чи ви спуститеся?

– Спущуся, – захвилювалася Амалія, не знаючи, що й думати, узяла сумочку й рушила сходами вниз.

Зовсім юний хлопець тримав у руках невеличку видовжену коробочку, схожу на упаковку від