Книги Українською Мовою » 💛 Публіцистика » Василь Стус: життя як творчість 📚 - Українською

Читати книгу - "Василь Стус: життя як творчість"

359
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Василь Стус: життя як творчість" автора Дмитро Васильович Стус. Жанр книги: 💛 Публіцистика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 21 22 23 ... 150
Перейти на сторінку:
найістотнішими для нього, він ніби вбивав стовпчики на тих перехрестях долі, які сформували його саме таким. Тому, цитуючи часом занадто розлогі пасажі листа, дозволю собі лише в дечому прокоментувати чи доповнити їх.

Першу усвідомлену, із огляду на вік — майже містичну, згадку про дитинство Василь Стус датує 1938 роком, часом, коли йому ще не було й року. Саме тому тут надто важко виокремити образки диточої пам'яти від містичної уяви чи пізніших дещо аґіографічних схем, де емотивні відчуття дитини невіддільні від спогадів матері та вражень від пізніших, доволі нечастих, відвідин Рахнівки. «Пам'ятаю, як лежав у колисці (а мама ще робила на полі, в колгоспі, отже, мені було менше року), а нікого нема. Колиска висить на гакові, вбитому до сволока… [117] я мокрий, певне, ревів — і докучило. Нудно лежати, то я граюся своїми вухами — мну їх у долоньках. Пам'ятаю, як ходив до ясел у Рахнівці (ще мама жила в селі) — і там виціловував усіх шмаркатих діток, бо любив їх — усіх. Пам'ятаю, як мене був налякав чужий собака — знахарка „виливала переляк“, водячи білим яйцем довкола голівки моєї, і приказуючи: собака-собака-собака, кінь-кінь-кінь, вівця-вівця-вівця. Допомогло, хоч у дитинстві я трохи заїкався — навіть у школі… Над моєю колискою мама співала колискової…

Сину мій, сину, не клени батька,

а пом'яни.

Мене ж прокляту, я твоя мати, —

мене клени.

Коли мама пізніше наспівувала ці тужні слова, мої очі закипали сльозою. Чому „не клени батька“? Чому мати проклята? Збагнути не міг. А сльози бігли з очей — і я ховав їх, бо встидався сліз. І ще:

Ой, люлі-люлі, моя дитино,

вдень і вночі,

іди ти, сину, на Україну,

нас кленучи.

І — так само сумно: хіба я не на Україні? Куди ж мені до неї йти? Чому „нас кленучи“ (мама вимовляла „насклінучі“, я — геть малий — ділив так: на склін учі — і не розумів; потім зрозумів, що це „нас кленучи“)»[118].

Емоційна «педагогіка» мами змалечку поставила перед Василем низку запитань, пошуки відповідей на які йому довелося шукати все життя.

З одного боку — «вкраїнська вкраїна», із якої твоїх батьків вигнала людська заздрість, а з іншого — жорстокий різнонаціональний і різношерстний конґломерат Донбасу, де тебе хоча й висміюють, як білу ворону, але дають можливість жити по-своєму. І — мамині сльози, яких Василько боявся ще від дитинства, бо ніяк не міг втямити їх природи: чому — сльози, адже живемо, як усі, тобто як ті, хто зліпив свою халупу в Сталінському робітничо-шахтарському селищі, що лежить поміж балок і териконів, позад залізничного вокзалу. А болила Їлині Яківні, схоже, подільська земля, із втратою якої вона так і не змирилася до останніх літ життя. І так болила, що навіть на схилку літ вона не могла вибачити родичці-комнезамці[119] той мішечок борошна, який за її доносом було відібрано в спухлих дітей, чиї батьки запізно подали заяви на вступ до колгоспу.

1940-го, коли Семен Стус сяк-так обжився в Сталіно[120], а Палажка вже ходила до 8-го класу, до чоловіка приїхала Їлина з сином Іваном[121]. Малий Василь, який із сестрою Марусею поки залишався в Рахнівці з бабусею, часто «проказував за нею „Отче наш, іже єси на небеси“»[122], чи то несвідомо прагнучи заспокоїти часто заплакану бабусю, чи то сподіваючись у такий спосіб збагнути той загадковий дорослий світ, який не вміє радіти сонцю, щастю «талапатися в ставку» чи посміхатися новому дню.

1941 року, напередодні Великодніх свят, Семен Стус поїхав по дітей до Рахнівки[123]. Їлина Яківна їхати по дітей відмовилася: «Я вже не хочу туди їхати. Вже там нажилися ми, хватить з нас»[124].

Однак не лише образа на колишніх односельців і — особливо — родичів була підставою для такої різкої позиції Їлини їхати до Рахнівки. Напередодні Великодня, на чистий четвер, на менінгіт захворіла її найстарша дочка, Палажка. Тоді від цієї хвороби мало кому вдавалося вилікуватися, а життя в брудному й обмеженому просторі бараку неабияк сприяло поширенню інфекційних хвороб. Нічого дивного — наприкінці тридцятих Радянський Союз готувався до блискавичної наступальної війни; людських ресурсів — і зеків-рабів, і кріпаків-селян, і дешевої робітничої сили в промисловості — вистачало, а тому держава зовсім не переймалася створенням бодай мінімально належних умов: усі не перемруть, приблизно такою була логіка вищого керівництва країни. Та й про кого дбати? Про колишніх куркулів чи інших втікачів з різних сіл та міст, які уникли «справедливого» покарання таборами лише тому, що й тут, у Донбасі, теж було потрібно комусь працювати? Та й самі люди цю жахливу ситуацію не сприймали аж так трагічно: по-перше, багато важила психологічна причетність до гігантських завдань держави, чим сталінська пропаґанда таки «заразила» великий відсоток робітників, а по-друге, колишні селяни добре розуміли, що нове життя вимагає жертв, а тому психологічно були готові до цього. Інколи навіть складається враження, що сплативши за цим страшним рахунком, люди ніби відпружувалися, викидаючи з пам'яти й страшні спогади про 1933-й, і вчорашні гоніння та образи, і традиційний устрій життя. Сплативши борги, людина ніби отримувала право розпочати життя з чистого аркуша, для певности зрікаючись старої культури та релігійности. Дуже багато в цьому зреченні важила наявність паспорта, що був ніби ґарантією свободи пересування та вабив можливістю «вивчити» дітей.

Таке життя. А що ніхто з цієї багатомільйонної знеособленої маси не мав жодної можливости якось змінити його, то, аби вижити, доводилося розчинятися в загальній сірій масі, що навіть принаджувала своєю силою, частиною якої ставала й сама людина. Це вабило, дозволяло позбутися або принаймні менше відчувати постійний тиск страху, який панував у країні. І хоча родина Стусів намагалася зберігати в родині селянські звичаї, не впливати на дітей така суспільна атмосфера не могла.

Пізніше, осмислюючи своє життя в цих двох — родинному та суспільному — колах-світах, Василь Стус досить чітко побачив своє місце (і місця багатьох таких же вихідців із народу, які ставали інтеліґентами в першому-другому коліні) у розірваному чужою волею світі:

Ти — посеред. Між двох своїх світів

пливе мій човен. Де не скину оком —

по праву руку — крутояр і рів,

по ліву руку — темно і глибоко.

Так мудро нас страждання піднесло

понад плавбою і понад добою.

Пускай на воду зламане весло,

і стань,

1 ... 21 22 23 ... 150
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Василь Стус: життя як творчість», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Василь Стус: життя як творчість"