Книги Українською Мовою » 💛 Публіцистика » Василь Стус: життя як творчість 📚 - Українською

Читати книгу - "Василь Стус: життя як творчість"

359
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Василь Стус: життя як творчість" автора Дмитро Васильович Стус. Жанр книги: 💛 Публіцистика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 22 23 24 ... 150
Перейти на сторінку:
уже безпам'ятний — собою[125].

Отож напередодні Великодніх свят 1941-го Семен поїхав через пів-України по дітей, які вже забули, як виглядає їхній батько. Їлина ж, навіть попри смертельну хворобу дочки, «пішла на роботу в ноч. Приходжу звідти та йду до тої бідної дєвочки, що лежить в больниці. То там день работаю, а ніч сиджу коло дитини. Це пішла я, а завтра Паска. Пішла я на роботу, а приходжу з роботи, а він вже з цими дітьми вдома. Приїхав, привіз. Та й каже: „Набрався я з ними“… Вони його не признають. Я тільки, каже, привів їх сюда [в барак, де в 1941-му жили Стуси. — Д. С.] — знов тікають.

Я йому і кажу, що така і така штука, що дитина, дочка, в больниці і без пам'яти. Пішов, відправив її в другу больницю, і вона там Богу душу віддала, на другий день Паски вже…»[126]

Пам'ять Василя Стуса свідомо чи несвідомо затирає ці факти, вони не потрапили у лист до сина. Він просто не міг, не мав права писати, що не впізнав батька, бо це б кинуло тінь на його зв'язки з родом! Проте реальних спогадів про цю зустріч із батьком, для дворічного Василька — майже незнайомим дядьком, поет не має: «Пам'ятаю, як мене 1941 р.[127] тато віз на Донбас — разом із Марусею. Досі пам'ятаю, як пахло в вагоні»[128]. І це все, що запам'яталося, — запах.

Відчуваючи якусь внутрішню незручність від такої, цілком вмотивованої диточої непам'яти, Василь Стус додає: «Пам'ятаю, як тато (дід Семен) повертався з роботи в Рахнівці — це було 1939 р.[129] — а я з гори на долину (геть крута гора!) біг йому назустріч — аби впасти в його долоні, а він мене піднесе над собою»[130].

Цей Великдень справді був чорним для родини Стусів, яка вже втратила своє місце в селянському світі, але ще тільки почала здавати спити на право існувати у світі індустріальному. Батьки Василя таке воліли не згадувати, сам поет цю прірву між світами воліє представити крізь свідомість 2-річної дитини: «Пам'ятаю, як сміялися жінки донецького бараку, що я хвалився, ходячи в довгій сорочечці: „цю сорочечку мені бабуня пошила, з кишенькою“ — казав я, а їм було чогось відрадно»[131].

Після переїзду в Сталіно Стуси мешкали в гуртожитку «сто сьомого» заводу, в окремій комірчині, де сяк-так містилася вся родина. Служби, кухня — спільні для цілого поверху.

Однак селянська звичка мати власний дім і не жити в хліві спільного мешкання змусила батьків малого Василя навіть попри горе від втрати старшої доньки взятися за спорудження власного дому. Попри всі донбаські біди про можливість повернення на Вінниччину навіть не думали, бо, як казала Їлина Стус, до Сталіно «нас таке горе загнало…»[132]

У цьому розпачливому слові ніби сконцентровано всю трагедію українських селян, народжених на межі XIX і XX століть: звиклі до тяглости й відповідальности перед землею, на якій споконвіку жили їхні предки, вони не могли психологічно змиритися з нищенням традицій, але, тікаючи з колишнього раю, все життя мучилися спогадами про малу батьківщину, залишаючись чужими незрозумілому монстру індустріалізації та міській культурі, де виростали їхні діти.

У цьому процесі розселянення України родина Стусів була доволі типовою й мало чим різнилася від інших. Єдина, хоча насправді й надто істотна річ, — Семен не пив і мав надзвичайну повагу до освіти, яку йому самому не вдалося здобути. А тому в родині панував культ знань і допитливости. Набутими ж знаннями діти значно з більшою охотою ділилися з батьком, аніж із мамою.

Цілком можливо, що саме ця селянська впертість батьків, які попри тиск оточення не зреклися віри (хоча до церкви ходили вкрай рідко), мови (живої, а не літературної) та традиційних українських цінностей, дозволило малому Василеві вперше відчути свою інакшість, якусь окремішність від інших і прискорили усвідомлення себе як особистости. Певною мірою цьому сприяв і той факт, що батьки Василя були вже немолодими людьми й не мали жодних честолюбних інтересів, що б неминуче примусило їх докорінно змінювати стиль життя. Вони просто хотіли вижити й вивчити дітей, а для цього вистачало просто працювати. Це годувало, і годувало непогано. Болісна втрата найстаршої доньки примусила їх навіть піти на додаткові витрати і, аби врятувати менших дітей (бо хто дасть ґарантію, що якась інша інфекція не забере котрогось із них?), найняти кімнату в будинку на вулиці Ударній. Щоправда поставити власну хатину за ті кілька місяців, що залишилися до війни, Стуси не встигли.

Раннє дитинство Василя припало на роки війни, про що поет згадує побіжно й доволі нейтрально:

«Пам'ятаю початок війни, як відступали наші. Сусід-татарин зарізав лошака — гарного, молоденького — на моїх очах перерізав горло. Я плакав — так було шкода. А вже як він, сусід, хотів мене нагодувати м'ясом тим (смерділо на ввесь коридор!) — я ревма ревів, аби не присилував до такого гріха: їсти гарного лошака.

Пам'ятаю кролів, що їх ми тримали в час війни. Чомусь поздихали — ще сліпі. Трупики лежали в болоті — ой, як мені було сумно! Тоді я не хотів жити — так було гірко й скрушно — за кролями!»[133].

Почалися два непрості окупаційні роки, коли треба було просто виживати й нічого не планувати наперед, адже ніхто не знав, чим уся та катавасія закінчиться. Семена Стуса за віком до війська не взяли, а годувальник у родині — таки значна полегкість. Було непросто. Однак — не гірше за інших. Судячи зі спогадів, найбільшою бідою в часи війни стала втрата могили сестри Палажки: «Ми боялись іти на кладбище, — згадувала мати В. Стуса, — бо два хлопці ішли з кладбища, німці їх вбили. Не маєш права ходити. І так ми не ходили, і так ми не знаєм до сіх пор, де вона похована. Замісили там, затовкли»[134]. Коли закінчилася війна, на місці колишніх поховань була лише столочена земля, де годі було відшукати слідів колишніх поховань.

Упродовж 1942—1943 років задля того, аби вижити, батькам Василя довелося зміняти на харчі все, що мали. «Міняти ходили тато з старшим сином Ванечкою»[135]. Наприкінці окупації родина остаточно залізла в злидні.

Не обіцяло полегкости й визволення. Ставлення до «осіб, які перебували на окупованій території», в Радянському Союзі було доволі жорстке. Відтак знову виникла потреба доводити лояльність до влади.

1944-го до Стусів знову прийшла

1 ... 22 23 24 ... 150
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Василь Стус: життя як творчість», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Василь Стус: життя як творчість"