Читати книгу - "Сутінки"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Я буду на місці, — пообіцяла я.
— Тоді побачимося у спортзалі, — попрощався він, невпевнено рушаючи у напрямку дверей.
— Бувай! — відповіла я. Майк знову трохи ображено поглянув на мене. Коли він повільно виходив за двері, його плечі здригнулися. Мене охопило щире співчуття. Я подумала, що мені доведеться спостерігати це засмучене обличчя на фізкультурі.
— Фізкультура, — простогнала я.
— Я цим займуся.
Я не зауважила, як Едвард підійшов до мене, але говорив він мені на вухо.
— Сядь де-небудь і виглядай блідою, — прошепотів він.
Теж мені завдання; я завжди бліда, а зараз моє обличчя спітніле від нещодавньої непритомності. Я сіла на скрипучий розкладний стілець, притулилася головою до стіни й заплющила очі. Втрата свідомості мене виснажила.
М’який голос Едварда пролунав десь у районі стійки.
— Пані Коуп?
— Так, — почулося з-за столу.
— У Белли наступний урок — фізкультура, а вона, здається, досі почувається недобре. Чесно кажучи, я зараз збираюся відвезти її додому. Як ви гадаєте, це не буде вважатися прогулом? — голос нагадував солодкий мед. Я могла лише уявляти, якою непереборною чарівністю сяють очі.
— А для тебе, Едварде, це не прогул? — захвилювалася пані Коуп.
Чому в мене не виходить заперечити йому?
— У мене зараз урок у місіс Ґоф, вона не буде проти.
— Добре, бачу, у тебе все передбачено. Тобі краще, Белло? — звернулася вона до мене. Я кволо кивнула, навіть перегравши.
— Ти підеш сама чи тебе понести на руках? — повернувшись спиною до секретарки, Едвард міг дозволити собі саркастичний вираз обличчя.
— Я зможу йти.
Я обережно підвелася, самопочуття не погіршилося. Едвард відчинив двері з увічливою посмішкою, але в очах стрибали іронічні бісики. Я опинилася на холоді. Надворі щойно почалася пристойна мжичка. Як приємно — вперше насолоджувалась я постійними сльозами неба, що змивали з обличчя залишки липкого поту.
— Дякую, — сказала я, коли Едвард вийшов за мною. — Нагода пропустити фізкультуру майже варта того, щоб трохи зомліти.
— Я — завжди будь ласка, — він дивився перед собою, мружачи очі під дощем.
— То ти їдеш? У суботу? — я тішила себе надією, що так і буде, хоча це маловірогідно. Я не могла уявити, як Каллен вантажиться в автобус разом з іншими учнями. Він належав до іншого світу. Але оскільки Едвард сьогодні підбадьорив мене своєю поведінкою, я вирішила не зупинятися на досягнутому.
— А куди ви всі, власне, намилилися? — байдуже дивився він уперед.
— В Ла-Пуш, на Перший пляж.
Я вивчала його обличчя, намагаюсь хоч щось прочитати. Здається, очі ледь помітно примружились. Він поглянув на мене краєм ока, кривувато усміхнувшись.
— Наскільки я розумію, мене не запрошували. Я зітхнула.
— Я щойно тебе запросила.
— Давай ми з тобою пожаліємо бідолаху Майкі й не будемо з нього знущатися до кінця тижня. Не хочу, щоб він сказився.
Очі його засяяли, остання думка викликала у нього більше захоплення, ніж варто було б.
— Майкі-шмайкі, — пробурмотіла я, геть-чисто обеззброєна фразою «ми з тобою». Це викликало у мене більше захоплення, ніж варто було б.
Ми наближалися до стоянки. Я взяла курс ліворуч, у напрямку пікапа. Щось втримало мене за куртку і потягнуло назад.
— І куди це ти зібралася? — обурено поцікавився Едвард, затиснувши в руці добрячий шмат куртки.
Я розгубилася.
— Збираюся додому.
— Ти не чула, що я пообіцяв доправити тебе туди живою-здоровою? Думаєш, я дозволю тобі сісти за кермо у такому стані? — ніяк не міг заспокоїтись він.
— Якому такому стані? А як же пікап? — поскаржилась я.
— Я попрошу Алісу відігнати його після уроків до тебе, — відповів він, не відпускаючи куртки і тягнучи мене до «вольво». Залишалося тільки підкоритися і постаратися не впасти, інакше він, напевно, поволочить мене по землі до своєї машини.
— Пусти! — наполягала я, та він не звертав уваги. Так, похитуючись і викидаючи колінця вздовж доріжки, я дісталася «вольво». Лише тоді він нарешті мене відпустив. Я ледве не впала на пасажирські двері.
— Ти — нахаба! — обурилась я.
— Двері не замкнені, — почулося у відповідь. Він сів за кермо.
— Я чудово зможу сама доїхати додому! — стояла я біля машини, закипаючи від злості. Дощ давно перетворився на зливу; оскільки я зовсім забула про каптур, волосся мокрими зміями звивалося по спині.
Едвард опустив вікно (автоматичне, звісно) і перехилився через пасажирське сидіння.
— Белло, сідай у машину.
Я промовчала, про себе вираховуючи шанси добігти до пікапа, перш ніж Каллен наздожене мене. Довелося визнати, вони менші за нуль.
— Я притягну тебе назад, як кошеня, — пригрозив він, розгадавши мій план.
Сідаючи в машину, я намагалася зробити це з якомога меншою втратою гідності. Не те щоб мені вдалося — зовні я скидалася на напівутопленого кота, у черевиках хлюпало.
— Я чудово б доїхала сама, — сухо сказала я.
Едвард не удостоїв мене відповіддю, натомість чаклував із кнопками, вмикаючи тепло і музику. Коли він вирулював зі стоянки, я твердо вирішила мовчати як риба: моє обличчя — гримаса незадоволення, — але тут упізнала музику, і цікавість поховала найкращий із моїх намірів.
— «Clair de Lune»?[6] — здивовано запитала я.
— Ти знаєш Дебюссі? — не очікував він.
— Не те щоб, — зізналась я. — Завдяки мамі в домі лунає багато класичної музики, та я впізнаю лише улюблену.
— Я також люблю цю сюїту.
Його погляд потонув у стіні дощу — замислений, далекий.
Я слухала музику, зручно вмостившись у світло-сірому шкіряному сидінні. Неможливо було залишатися байдужою, слухаючи знайому заспокійливу мелодію. Через дощ за шибкою авта не видно було нічого, крім сіро-зелених плям. Я зрозуміла, що ми мчимо дуже швидко, хоча машина рухалася так рівно і гарно, що швидкість не відчувалася. Лише місто, що пролітало за вікнами, вказувало на це.
— А яка твоя мама? — запитав раптом Едвард. Я повернулася до нього. Він зацікавлено дивився на мене.
— Дуже схожа на мене, але вродливіша, — відповіла я. Легкий порух брів.
— Я успадкувала багато від Чарлі. Мама більш товариська і сміливіша за мене. Вона безвідповідальна і трішки ексцентрична; ти ніколи не знаєш, чим закінчаться її експерименти на кухні. Вона — моя найкраща подруга.
Я замовкла. Важко говорити про маму, стає занадто сумно на серці.
— Скільки тобі років, Белло? — не знаю чому, але в його голосі почулося розчарування. Він зупинив машину, я побачила, що ми стоїмо біля будинку Чарлі. Злива була настільки сильною, що я заледве розрізняла нечіткі обриси будівлі. Здавалося, «вольво» опинився на дні річки.
— Сімнадцять, — злегка збентежилась я.
— А по тобі не скажеш, — зауважив
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сутінки», після закриття браузера.