Читати книгу - "Згори вниз. Книга страхів"

- А тут ви з кимось сидите і розмовляєте. Хто то?

- Де?

- Тут, з якимось дідом.

Я ніколи раніше не бачила цього діда. Невисокий, худенький, з чорними вусами і в полотняному картузі.

- Місцевий житель? - турист тикнув пальцем у фотографію, відносно нову, на якій я сиджу на східцях коло хати і розмовляю з тим незнайомим дідом.

- Ні, це Франьо, - я поблідла, але чоловік не помітив. Він вже розглядав фотографії на столі.

- Дивіться, - сказав чоловік, - це ж я! Якраз коли спускаюся до урвища, біля якого ми зустрілися! Ви що, слідкували за мною? Як ви встигли зробити готовий знимок?!

- Ви забули, хто я. Мені під силу ще й не такі чудеса.

24

Турист трохи перепочив на східцях Франевої хати, одягнув рюкзак і пішов вниз.

- Дякую за воду, - сказав він на прощання.

- Не дякуйте, бо, може, у воді були чари і ви не зможете спуститися до залізниці.

- Хіба не захочу.

- Це одне і те ж.

Як тільки він зник з виду, я знову кинулася переглядати фотографії. їх було дуже багато. Деякі старі, деякі зовсім нові, зроблені на сучасному фотопапері. Знимки зі мною були найдивніші. На всіх знимках я дивилась в об’єктив фотоапарата і усміхалась тому, хто фотографував.

На деяких знимках я була там, де насправді ніколи не була. Наприклад, на березі Несамовитого озера. Я впізнала його по Варчиних описах. Чорна вода з високими неприродними хвилями, як буває тільки на морі. Я сиджу на березі і усміхаюсь тому, хто фотографує.

Вже вечоріло. Я поскладала всі знимки на купку і сховала їх у шухляди столу. Не хотілося зайвий раз їх бачити.

Перед остаточними сутінками під вікнами хати знову з’явився турист з рюкзаком.

- Вибачте, що я вдруге вас турбую, - сказав він. - Я запізно спустився. Не зміг нічим вибратися з Дземброні. Може, дозволите у вас переночувати? Завтра зранку я піду.

- У вас хіба нема намету?

- Є.

- Чого ж не розклали його десь в долині, а знову піднімались до мене?

- Щось не подумав про це.

- Напевно, мої чари вже подіяли.

- Я вирішив так само і не опирався.

- Будете спати на подвір’ї чи в хаті?

- В хаті.

- На підлозі чи на ліжку?

- На ліжку.

- А я де буду спати?

- Зі мною.

25

Я роздягнулась у темряві і залізла під ковдру. Він зробив так само.

- Я не вимагаю багато, - сказала я.

- А я і не зможу дати багато.

Він спочатку лежав скраю ліжка, потім поволі почав підбиратись в мій бік. Ставало все тепліше і затишніше.

- А чого ти би хотіла? - спитав він.

- Щоб ти ненадовго полюбив мене. Але по-справжньому.

- Хіба можна по-справжньому любити не довго?

- Чому ти сумніваєшся у всьому, що я кажу?

Ми кохалися, поки не зійшло сонце. В горах сонце сходить дуже швидко. Коли воно вже високо, спати найприємніше.

- Ти перша жінка, з якою я любився без «я тебе люблю».

- То скажи це зараз.

- Я тебе люблю.

- Не надовго, але по-справжньому?

- Так не буває.

- Якщо буває любов довга, але не справжня, то буває і така, якої я хочу.

Коли ми заснули, сонце висіло просто над Франевою хатою. Чорна гора втратила голову, подумала я, але так, без голови, вона ще вища.

26

Зранку, коли я ще спала, він зготував мені сніданок із залишків свого туристичного походу і приніс до ліжка.

- Я думала, тебе вже нема, - сказала я, розплющивши очі. - Тобі треба поспішати, бо можеш спізнитись знову.

Він мовчав. Витяг з рюкзака вже надпиту згори пляшку рому.

Надворі стояла вітряна погода. Я сиділа на кріслі-гойдалці, загорнута тільки у плед, і сьорбала з горнятка ром.

- Відколи це туристи носять з собою в похід ром? В горах треба пити горілку, а ром п’ють тільки над морем.

- Колись Карпати були морем.

Вітер свіжий і вологий. Мені навіть здалося, що я чую шум прибою.

- Я трохи хворіла останнім часом. Мала гарячку.

- Просто за тобою ніхто не доглядає. Жінок в горах треба оберігати від хвороб, диких звірів і блискавки.

- Тепер ти будеш мене оберігати?

- Буду. Якщо ти мені щось розкажеш про себе.

- А що тобі розказати?

- Я зовсім не знаю, яка ти.

- Така, як і інші.

Ром стікав моїм горлом вниз, ніби в море. Він солодкий. Дивно, що море, навпаки, солоне. Мало рому ще випито.

- Я нічого не пам'ятаю.

- Як то не пам’ятаєш?

- Тут, в горах, ні в кого нема минулого. Люди живуть порами року. Минуле нікого не цікавить, бо воно вже минуло і дідько з ним. Це так, як згадувати моркву, яку з’їв місяць тому.

- Ти тут жила завжди?

- Завжди.

- А де твоя мама?

- Поїхала в Грецію на полонини пасти овець.

- А ти чому не поїхала з нею?

- Вона мене не захотіла брати. Я завжди жила тільки з татом. Він навчив мене робити фотографії.

- А про мене тобі нічого не цікаво дізнатись?

- Ні.

- Я тобі зовсім не цікавий?

- Ти мені дуже цікавий.

- Ти дуже гарна.

- Ти теж.

- Я залишусь з тобою.

- Залишайся.

- Я не надовго.

- Я знаю.

- Я тебе люблю.

- Дякую.

27

Спочатку було важко звикнути спати разом. Досі я спала на своєму ліжку як царівна. Тепер треба було ліжком ділитися.

Він засував свою руку мені під голову, і зранку дуже муляла шия. Я тікала від його руки, скорчувалась калачиком десь скраю, копалася уві сні, а він серед ночі тяг мене до себе, просував руку під голову і притуляв все міцніше і міцніше.

- Мені важко спати на твоїй руці, - скаржилася я.

- Нічого, скоро звикнеш.

Я справді звикла. Тепер я вже сама вкладаюсь на його руці, або на грудях, і так сплю цілу ніч. Я думаю, чоловіча рука під головою в жінки - це акт приручення. Або випробовування на підходящість. Мій вигин між шиєю і головою збудований якраз на його руку.

Дивно, що я так легко прийняла його запахи: поту і сперми. Легко прийняла його гнилі кутні зуби і жирну шкіру на спині. Легко прийняла його великі коричневі родимки, розкидані по всьому тілу.

Деколи, коли він задумано сидить на східцях Франевої хати, я так само легко даю йому спокій. Щось роблю або кудись йду.

Ми кохаємося два рази на день, іноді три, але ніколи не було так, щоб менше.