Читати книгу - "Українець і Москвин: дві протилежності"

привласнити собі нашу передкиївську і післякиївську добу. Бо ж не перенесеш Босфорської нашої держави на береги річки Москви ані Запорозького нашого Ордену до Пензенської губернії, а вже ніяк не запишеш до «істінна рускіх» П. Сагайдачного, П. Могилу, Б. Хмельницького, В. Виговського, І. Мазепу, П. Орлика, П. Дорошенка, Т. Шевченка (останнього пробують). Отже, лишається єдина Київська доба, бо тут і спільна династія князів, спільна православна віра та азбука, плюс численні українці — будівники московської культури. Вже триста років москвини напружують всю свою ґеніяльність у брехні, щоб доказати, ніби Київська доба «єсть общєє достояніє вєлікоросов, малоросов і бєларосов». Свого апогея, свого верху ця брехня досягла за їхнього соціялістичного уряду СССР.

Тут нема місця згадувати про всі московські «наукові теорії», які намагаються піднести якусь основу під загарбання москвинами сусідніх земель, в тому числі України з її Київською добою. Лише пригадаймо їхню дитячо–фантастичну, просто кажучи, божевільну в очах нормальної людини теорію — маячення III Риму. Нею москвини намагаються вивести рід Романових (справжнє ім’я — Кошкіних) від — не смійтеся — …римських імператорів. Наш нарід каже: «де Рим, де Крим, а де попова гребля». Навіть самі московські історики пізніше мусили признатися: «Московським політикам XVI ст. було замало шлюбного родства з Візантією (Іван III взяв небогу візантійського імператора. — П. Ш.). Їм хотілося освоячитися з самим коренем світової влади — з Римом. І в московськім літописі XVI ст. з’являється нова ґенеологія московських князів, яка веде їх просто від римського імператора. Московська дипломатія вживала цю видумку в практиці. Напр., в переговорах з польськими послами в 1653 році москвини оправдували царський титул Івана (перед тим іменувався князем, а не царем. — П. Ш.) словами з того літопису (примітиви чи нахаби? Мабуть, і одне, і друге. — П. Ш.). На дворі візантійського імператора великий Московський князь мав титул «стольник». Князь Васілій Тьомний, звертаючись до візантійського імператора, сам титулував себе «сват св. царства його». Але в московських літописах XV–XVI ст. московський стольник і сват обертається вже в товариша імператора, а потім і в спадкоємця. Московщина відчула, що вона значно виросла, і тому шукала історичної, навіть теологічної основи для своєї державности» (В. Ключєвскій. «Курс рускай історіі»). Все ж москвинам пощастило вкрасти державний герб Візантії — двоголового орла. Прапор та гімн вони вкрали у Голландії.

Московські історики повидумували безліч теорій про «общєє достояніє» (Київську нашу добу). Біда лише з тими теоріями, що вони не витримують найлагіднішої критики, що оперує історичними документами, фактами, даними археології, етнографії, лінгвістики тощо. Москвини протягом століть дуже пильнували, щоб така критика не з’явилася. Своїх критиків нищили, а чужоземних підкуплювали. Лише в 1905 році, коли деспотія була примушена трохи піддатися, з’являються розумніші московські історичні праці, як, напр., В. Ключєвского, М. Покровского. Так, В. Ключєвскій пише: «Рік 1169 треба вважати за початок Московської держави. До цього року Київською державою правив великий князь в Києві. Андрєй Боголюбський, що виріс у Суздальському князівстві, коли став великим князем, зруйнував Київ, віддав Київське князівство своєму молодшому братові Глєбу, а сам заснував нову столицю Владімір і нове Велике князівство — Суздальське. В особі князя Андрєя москвини ВПЕРШЕ виступають на історичний кін» (В. Ключєвскій. «Курс рускай історіі»).

Одна з московських «наукових» теорій каже, що внаслідок окупації України татарами переселився з України до Московщини не лише великий князь та митрополит, але також переселилася і більшість населення України. Ну, а як так, то виходить, що предки теперішніх москвинів були українці–еміґранти. Отже, маємо спільне походження, отже, саме життя, сама історія передали Москві всі історичні права Києва, і це, мовляв, підтверджується тим фактом що київці брали активну участь у розбудові Московського царства і Російської імперії.

Всі висновки з дослідів археології, етнографії, праісторії, лінгвістики, історії аж надто ясно доказують, що українські прапредки і предки (праруські і руські племена) емігрували з України на всі сторони, КРІМ ПІВНОЧІ. Знаємо, що ніколи за всю нашу праісторію праукраїнці чи українці НЕ емігрували масово до Московщини. Причина була дуже проста: тоді було це ФІЗИЧНО неможливо та й було проти всякого здорового глузду.

Москвин В. Ключєвскій пише: «Простого сполучення між Київською Руссю і Ростовсько–Суздальським князівством не було. Коли ростовський чи муромський князь їхав до Києва, то мусив їхати не навпростець, але об’їздити далеко навколо. На всьому просторі між горішньою Окою та Десною, від міста Карачаєва до Козельська, тягнувся великий, непролазний праліс. Звідси і назва міста Брянськ (властиво Дєбрянськ, від дебрі — хащі). Тому київці і називали тоді Суздальщину Заліссям» (В. Ключєвскій. Там же).

Всі навали (крім Готської) приходили на Україну зі Сходу. Ясна річ, наше населення тікало в протилежний бік, с. т. на захід, тим більш, що дорогу на захід добре знало, бо ж віддавна торгувало із Заходом і знало, що там живуть також руси. Наближалася східна орда; люди запрягали до возів коні, садовили на вози дітей, старих, жінок, наладовували вози запасом їжі, майном і їхали давно прокладеними та знаними їм дорогами на захід, до знаних їм західноруських племен. На це аж надто ясно вказує той історичний факт, що саме за часів Татарщини населення західноукраїнських земель ПОТРОЇЛОСЯ. Саме за тих часів неймовірно скоро зростали там старі міста і розбудовувалися нові. Ніякого руху населення з заходу на ті землі тоді не було. Значить, потроїлося населення Галицько–Волинського князівства емігрантами зі сходу. А московські історики, проти всякої (крім московської) логіки і звичайного здорового глузду, кажуть нашому народові емігрувати на північ, с. т. тікати возами через непрохідний навіть для війська багнистий праліс. Як далеко заїхали б? Чи, може, кидали вози, дітей, старих, а самі продиралися через праліс до незнаних їм дикунів (або знаних як розбійники, людожери)? Шахрайство цієї «наукової» теорії таке примітивне, що від неї відмовилися навіть самі (розумніші) москвини.

В Московщині є чимало українських географічних назв (переважаюча більшість фінотатарські). Та і основа сучасної московської мови є староукраїнська (точніше — білоруська), лише спотворена до невпізнання угрофінськими, татарськими та німецькими впливами. Але спільність мови не означає спільності расової: теперішні болгари — нащадки азійського народу гунів — булгар говорять слов’янською мовою. Загляньмо до московської історії.

Багато було українських монахів–ідеалістів, які метою свого життя вважали нести світло Христової науки до поган. Такі наші монахи сотками йшли на північ, до Московщини, навертати предків сучасних москвинів на християнство. Багатьох з них москвини замордували, як, напр., св. Киріяна в Суздалі, св. Леонтія в Ростові та інших. Ще