Читати книгу - "Троє в одному човні (як не рахувати собаки) [збірка]"

Одначе німця-професора це, видно, не тішило. Спочатку, коли ми засміялись, обличчя його набрало вкрай здивованого виразу, немовби він зовсім не сподівався від нас сміху. Нам і Це здалося дуже кумедним; ми вирішили, що в цій поважній манері таїться половина професорового гумору. Якби він хоч на крихітку дав узнаки, що розуміє, який він кумедний, то зіпсував би все. Сміх наш не втихав, і вираз подиву на обличчі професора змінився досадою, потім обуренням; він грізно зиркав спідлоба на всіх нас (окрім тих двох студентів, яких він не міг бачити, бо вони сиділи позад нього). Від тих поглядів ми аж корчились. Ми перешіптувалися, що він нас доконає своєю піснею. Самі слова, казали ми, такі, що луснути можна, а ще ота його вдавана поважність — ні, такого несила витримати!

В останньому куплеті професор перевершив сам себе. Він обпік нас поглядом, сповненим такої несамовитої люті, що ми б занепокоїлись, якби нас не попереджено, що це така німецька манера співати комічні куплети, і химерна мелодія забриніла так жалісно, так скорботно, що ми могли б заплакати, якби не знали, що пісня кумедна.

Коли професор скінчив, ми вже не сміялись, а верещали. Ми казали, що зроду не чули нічого смішнішого. Ми дивувалися, звідки могла взятись поширена думка, ніби німці не мають почуття гумору, якщо в них є такі пісеньки. І просили професора, щоб він переклав пісню на англійську мову — нехай би всі англійці розуміли її слова й знали, що таке справжня комічна пісня.

Тоді гер Шлоссен-Бошен підвівся — і вдарив грім. Професор лаяв нас по-німецькому (і мені здалося, що німецька мова підходить для цієї мети, як жодна інша), і підстрибував, і трусив кулаками, і обзивав нас усякими негарними англійськими словами, які тільки знав. Він казав, що його ніколи ще так не ображали.

Виявилося, що та пісня взагалі не комічна. В ній мовиться про молоду дівчину, що жила в Гарцьких горах і віддала своє життя, щоб урятувати душу коханого. Він також помер, і їхні духи зустрілись у повітряному просторі; а потім, у останній строфі, його дух зрадив її дух і втік із духом іншої. Я не зовсім певен за подробиці, але пісня та справді дуже сумна, це я знаю. Гер Бошен сказав, що одного разу співав її німецькому кайзерові, і той плакав, як мала дитина. Він (гер Бошен) сказав, що ця пісня завжди вважалась однією з найтрагічніших і найжалібніших, які лишень складено німецькою мовою.

Ми попали в скрутне становище — дуже скрутне. Ну що ми могли йому відповісти? Ми озирались, шукаючи тих двох молодиків, що таке нам підстроїли, але вони непомітно вшились, як тільки професор доспівав пісню.

На тому вечірка й скінчилась. Я ніколи не бачив, щоб гості розходилися з вечірки тихіше й скромніше. Ми навіть не прощалися. Ми спускались униз по одному, намагаючись ступати на сходах нечутно й держатись менш освітленого боку. Ми пошепки просили лакея подати пальто й капелюх, самі відчиняли двері, вислизали на вулицю й чимшвидше звертали за ріг, по змозі уникаючи один одного.

Відтоді мене чогось не дуже цікавлять німецькі пісні.

О пів на четверту ми допливли до Санберійського шлюзу. Річка там перед шлюзом напрочуд гарна, а водоскид просто чарівний, тільки не пробуйте піднятись ним на веслах.

Я одного разу спробував. Я саме гріб і спитав своїх товаришів, що стернували, як вони гадають: чи можливо це зробити? Вони відповіли — чом ні, якщо гребти з усієї сили. Ми були якраз під пішохідним містком, що з’єднує обидва крила греблі, коли вони це сказали, і я, зібравши всю силу, наліг на весла.

Гріб я чудово. Взяв добрий, рівний, ритмічний темп. Працювали всі м'язи рук, ніг і спини. Мах виходив сильний, швидкий і різкий — одно слово, майстерний. Обидва мої товариші казали, що дивитись на мене — чиста втіха. Так минуло п’ять хвилин; я подумав, що ми, мабуть, уже біля самої греблі, й звів очі. Ми були під містком — точнісінько на тому місці, де я почав гребти; мої товариші, ці два йолопи, аж розривались від дурного реготу. Виходить, я пнувся з шкури, щоб утримати човен під тим паскудним містком. І надалі я полишив іншим підійматись на веслах водоскидом проти сильної течії.

Ми допливли до Уолтона, досить великого прибережного містечка. Як усі міста над Темзою, воно спускається до річки тільки одним краєчком, і тому з човна здається, ніби це маленьке село з якогось десятка хат. Віндзор і Абінгдон — єдині міста від Лондона до самого Оксфорда, які по-справжньому видно з річки. Всі інші ховаються за рогом і лиш визирають на річку однією вулицею, і я можу тільки подякувати їм за те, що вони такі скромні й лишають береги лісам, лугам та водяним млинам.

Навіть Редінг, хоч він і намагається зіпсувати, забруднити, загидити річку, наскільки досягне, все ж таки має ще досить сорому, щоб ховати більшу частину свого бридкого обличчя.

І поблизу Уолтона, звісно, є щось пов'язане з Цезарем — табір, чи вал, чи щось таке. Той Цезар, видно, дуже любив Темзу. І королева Єлизавета теж учащала сюди. Від цієї жінки ніде не сховаєшся, куди не поїдь. Кромвель і Бредшо (не той, що склав путівник, а той, що через нього позбувся голови король Карл) [8] також бували тут. Мабуть, веселенька була компанія.

В Уолтонській церкві можна побачити залізну «вуздечку для язикатих». Колись у давнину такими вуздечками пробували вгамувати жіночі язики. Тепер від таких спроб відмовились. Мабуть, залізо стало дефіцитне, а інший матеріал тут не витримає.

В тій церкві є також цікаві надгробки, і я потерпав, що Гаррісові заманеться їх побачити; але він, видно, не згадав про них, і ми попливли далі. Вище мосту річка страшенно звивиста. Це додає їй мальовничості, але дратує тих, хто мусить гребти або тягти линву, і призводить до суперечок між веслярем і стерновим.

На правому березі там лежить Отлендс-парк. Це знаменитий старовинний маєток. Генріх VIII відняв його в когось іншого, не пам’ятаю вже в кого, і жив там. У парку є грот, який можна оглянути за плату; його вважають надзвичайно гарним, але я там нічого надзвичайного не побачив. Покійна герцогиня Йоркська, що жила в Отлендсі, дуже любила собак і держала їх безліч. Вона влаштувала окреме кладовище, щоб ховати їх там,