Читати книгу - "Королівська обіцянка"

— Це я тут усе вже вивідала!

— Ми тут усе вивідали, — примирливо сказав Уйма. — Ходімо.

Він відсунувся, звільняючи прохід, з-за спини в нього вискочив слуга із тарелем, заповненим розпеченим вугіллям. Я відхитнулася, забувши про триногий стіл. Хрясь! — ще одна ніжка підломилася, стільниця нахилилась, наче кузов самоскида, і мертве тіло зі стилетом у грудях сповзло на підлогу, залишаючи за собою червону доріжку.

Слуга навіть не повернув голови — помчав у справах. Я підійшла ближче до Уйми. Пересилила бажання вхопитися за товсту руку в кольчужному рукаві:

— Хто його вбив, ти не знаєш?

— Ніхто його не вбивав, — Уйма розглядав мерця, що лежав тепер на боці. — Він у них завжди так — полежить-полежить і встане. Якщо ворог біля воріт. Коли є в ньому велика потреба, як учора.

— Ходімо звідси, — сказала я, помовчавши.

— Ти вечеряла?

Ще півгодини тому я була готова проковтнути слона. Зараз у мене начисто зник апетит.

— Ходімо, Уймо, будь ласка…

Він знизав плечима.

* * *

Ми вийшли за ворота без зайвого шуму, але ні від кого особливо не ховаючись. Поле перед замком було витоптане, біля воріт лежало перевернуте стінопробивне знаряддя. Трохи далі — уламки катапульти. Віддалік височіла купа мішків, накиданих один на одного; я придивилася. Мішки дуже приблизно нагадували людські фігури з руками-ногами, а подекуди на мішковині були навіть намальовані лиця. Велетенські ляльки були порубані, розпороті, пісок з них висипався, залишилася купа ганчір’я.

— Що це?!

— Сам дивуюсь, — промурмотів людожер. — Наробили ляльок, набили піском, прийшов Майстер-Генерал — ляльки встали й пішли. Страх Божий. Стріли в них застрягають, мечі тупляться… Його в клоччя треба порубати, щоб він розсипався, а хіба він дасть себе рубати?

Я пригадала слова Максиміліана: «Ляльки. Бойові іграшки Майстра». Сонце схилялося до обрію. Купа ганчір’яних бійців відкидала довгу тінь.

— Цей Майстер-Генерал… Він їх якось оживив, так?

— Майстер-лялькар, — пробурчав Уйма. — І не тільки ж ляльок водить.

— А кого ще?

— Людей, звичайно. Я бачив. Коли він скомандував «В атаку», всі, наче скажені, вперед ломанулись…

— А ти?

Людожер довго мовчав.

— І мене пробрало, — зізнався нарешті. — Спершу нічого, нічого… А потім як-к… Барабани у вухах, в животі бойова пісня. Згадав молодість, розумієш!

На обличчі Уйми заграла незнайома посмішка. Може, вся річ у тім, що в нього обличчя виголене? Я спробувала впоратись з неспокоєм, що чимраз посилювався. Далі ми йшли мовчки кроків зі сто.

— Потім прокидаюся, — промовив раптом Уйма, — посеред м’ясорубки. Ті й раді б уже відступити, та наші фланги зімкнулись, й гамселять направо й наліво. А я взагалі вже не розрізняв — хто наші, хто їхні…

— Ти знаєш, що таке м’ясорубка?

— Аякже!

І знову його відповідь мені не зовсім сподобалась. Навіщо їм на островах м’ясорубка, людожерам? Уйма знову замовк, і я його більше не розпитувала.

Відійшовши на пристойну відстань, ми оглянулися.

Похмура сіра будова з високими стінами, із двома вежами обабіч і масивним виступом у центрі — замок був схожий на бойового носорога, який усе життя провів у сутичках. Ні тобі балів, ні турнірів, ні інших утіх життя — тільки бойня, атака за атакою, коротка перерва на вечерю — й знову війна.

— Хто це там? — запитав Уйма.

— Де?

Я придивилася. З такої відстані мої очі нічого не могли розібрати.

— Хлопчисько? — запитала я з поганим передчуттям.

Уйма кивнув, не зводячи з замку очей.

— Він далеко, — сказала я. — Він нас не дістане.

— Хто це?

— Та так, — я відвела погляд. — Просто один знайомий.

Розділ одинадцятий

По дорозі, заповненій шибеницями

Ми йшли на північ. Уже вечоріло, коли біля дороги ми натрапили на першу шибеницю.

— На правильному шляху, — сказав Уйма.

На моє превелике щастя, шибениця була порожня. Чорна петля погойдувалася, прикидаючись нешкідливою мотузкою.

— Сядемо й перекусимо, — запропонував Уйма.

Я погодилася. Запасливий людожер потяг зі святкового столу цілий мішок м’яса, сиру, коржів і кислих блідо-синіх слив. Від дивних фруктів зводило вилиці, зате вони тамували спрагу.

Я їла й поглядала на Уйму. Неможливо було звикнути до його нового обличчя. Щойно я притерпілася до того, що мій супутник — людожер, як раптом знайомий дикун без усіляких чарів перетворився на незнайомого лицаря. І це мене швидше тішило, ніж лякало: дикуна, як відомо, можна обдурити, ошукати, ну, якось «перемудрувати». А від цього нового Уйми я не знала, чого й очікувати.

Приблизно так я міркувала, але в міру наповнення власного шлунку настрій мій усе поліпшувався, і незабаром уже зовсім не хотілось замислюватися про неприємні речі.

— Справи не такі вже й кепські, — узялася я мудрувати, коли з вечерею було покінчено. — Принц-деспот — це раз. Принц-бранець — це два…

— Ніхто не знає, де принц-бранець, — зазначив Уйма.

— Ну братик же його повинен знати? Я так зрозуміла, що принц-деспот його й полонив… Запроторив… Посадив, коротше.

— Він запроторив його не тому, що женити зібрався, — заперечив Уйма.

— Тоді ми повинні вмовити — нехай випустить, — сказала я не дуже впевнено. — Все-таки брат… Ти випадково не знаєш, через що вони посварилися?

— Жритраву, — замислено сказав Уйма, поглядаючи на порожню петлю. — Через що лаються принци? Через трон. Я так думаю.

Я сумно дивилася на обгризену кістку в його руках. Ну чому, чому все так складно? Чому за Відьминою Печаткою нас не зустріла мирна процвітаюча країна, де прекрасні шляхетні принци рвуть ромашки, мріючи про наречених?

— Може, нам варто почати із принца-саламандри?

— Гмурри, — коротко відповів Уйма.

— Хто це?

— Не знаю. Але всі кажуть, що до принца-саламандри тільки на вогненній кулі можна добратися. Через гмуррів.

— А де тут зупинка вогненних куль?

— Зупинка?

— Ну, станція. Пристань. Гніздо.

— На захід за лісом, на високому пагорбі. Але спершу нам треба награбувати грошей.

— Ми не грабіжники.

Уйма не удостоїв мене відповіддю. Він ліг на спину, витягнувшись на повний зріст, і закинув руки за голову. Залізні пластинки панцира трохи розійшлися, наче лусочки, на його грудях. Напевно, це були дуже гарні обладунки.

— Ми дарма йдемо до принца-деспота, — вирік Уйма лежачи. — Він уб’є тебе, а мене прилаштує крутити якесь колесо. На млині. Чи на копальні.

— Він же переможений, — нагадала я. — Він зазнав поразки. У нього не залишилося війська.

— Мій батько, Охра Кісткогриз, ніколи не йшов у похід, не залишивши вдома, у селі, запасний загін. Чому ти думаєш, що принц-деспот має бути дурніший за мого батька?

Я мовчала. Мені нічого було відповісти. Уйма розлігся, відпочиваючи, розстеливши по траві широкі кольчужні рукави.

— Навіщо тягати на собі цю вагу? — запитала я, ні до кого не звертаючись.

— А мені подобається. У