Читати книгу - "Хлопець із пекла"

Розумів от, на жаль, я лише з п’ятого на десяте, та й те, що розумів, до мене якось не доходило по-справжньому. Виходило ніби, що цей щуроїд — не простий солдат чи, скажімо, міщанин, а якесь велике цабе. Може, маршал, а може, й міністр. І їхня розмова постійно велася про корпуси та про армії, а також про становище в столиці. Тобто я це збагнув тому, що слова «корпус», «армія», «столиця» мені знайомі, а вони весь час повторювались. І ще мені було зрозуміло, що Корній постійно натискає, а щуроїд хоч і звивається, хоч і підлабузнюється, але чогось не договорює, смугастик, крутить, падлюка. Корній гримів усе лютіше, щуроїд пищав усе жалібніше, і особисто мені було цілком зрозуміло, що от саме зараз і треба було би вліпити як слід, — я навіть весь уперед подався, торкаючись носом тканини, що відокремлювала мене від допитної, щоби нічого не пропустити, коли ця сволота завищить і почне викладати, чого від нього домагаються. Але щуроїд раптом зовсім замовк — зомлів, чи що? — а Корній сказав звичайним голосом, по-російськи:

— Досить непогано, Вальдемаре, ви вільні. Тепер спробуємо підсумувати. По-перше…

Так я, хлопці та дівчатка, й не дізнався, що там було по-перше. Засвітили мені в чоло з такою силою, що мені стало світло в цій темряві, і очуняв я, хлопці та дівчатка, вже у вітальні. Сиджу на підлозі, очима лупаю, а наді мною стоїть, потираючи плече, оцей самий Вольдемар, здоровенний дядько, макітра під самісіньку стелю, обличчя в нього розгублене й засмучене, дивиться він на мене з-під стелі та й каже — чи то докірливо, чи то винувато:

— Ну що ж ти, голубчику? Чого ж ти там стирчав у темряві? Звідки ж мені було знати? Ти вже даруй мені, будь ласка… Не вдарився?

Я помацав обережно своє перенісся — є в мене там перенісся чи його вже нема, — так-сяк підвівся і кажу:

— Ні, — кажу. — Не вдарився. Мене вдарили — це було.

Розділ VI

Коли Драмба закінчив сполучний хід до коректувального пункту, Гаґ зупинив його, зістрибнув у траншею та пройшовся по позиції. Відрито було на славу. Траншея повного профілю із трішки скошеними назовні ідеально рівними стінками, із щільно утрамбованим дном, без усілякої там пухкої земельки та іншого сміття, все точно за наукою, вела до вогневої — ідеально круглої ями діаметром два метри, від якої відходили в тил укриті колодами бліндажі для боєприпасів і для обслуги. Гаґ глянув на годинник. Позиція була цілком відрита за дві години десять хвилин. І яка позиція! Такою могла пишатись його високості Інженерна академія. Гаґ озирнувся на Драмбу. Рядовий Драмба бовванів над ним і над краєм траншеї. Його величезні долоні були притиснуті до стегон, лікті відстовбурчені, вуха опущені, груди колесом, і від нього, змішуючись із запахом розритої землі, линула атмосфера свіжості та прохолоди.

— Молодець, — сказав неголосно Гаґ.

— Слуга його високості, пане капрале! — гаркнув робот.

— Чого нам ще бракує?

— Банки підбадьорливого та солоної рибки, пане капрале!

Гаґ усміхнувся.

— Так, — сказав він. — Я з тебе зробив солдата, з нехлюя.

Він узявся за край траншеї і одним рухом перекинув тіло на траву, потім піднявся, обтрусив коліна й ще раз оглянув позицію — тепер уже зверху. Так, позиція була на славу.

Сонце підбилося височенько, від роси не залишилося ні найменшого сліду, місяць блідим куснем танучого цукру висів над західним горизонтом, над туманними обрисами міста-чудовиська. Навколо міріадами коників стрекотів степ, рівний, рудо-зелений, на усьому своєму просторі однаковий та порожній, як океан. Його одноманітність порушувала лише хмаринка зелені вдалині, в якій червонів черепичний дах Корнієвого будинку. Навколо стрекотливий степ, напоєний пряними запахами, над ним чисте сіро-блакитне небо, а в центрі — він, Гаґ. І йому добре.

Добре, бо все далеко. Далеко звідси незбагненний Корній, безкінечно добрий, безкінечно терплячий, поблажливий, уважний, який неухильно, міліметр за міліметром втискав у душу любов до себе, і водночас нескінченно небезпечний, неначе бомба величезної сили, що загрожує вибухнути найнесподіванішої миті та рознести в клоччя Гаґів Всесвіт. Далеко звідси лукавий будинок, напханий небаченими і неможливими механізмами, небаченими і неможливими істотами впереміш із такими самими, як Корній, людьми-пастками, шумно киплячою безладною діяльністю без усілякої видимої розумної мети, а тому такий самий незбагненний і відчайдушно небезпечний для Гаґового Всесвіту. Далеко звідси увесь цей лукавий оманливий світ, де люди мають усе, чого лише можуть собі зажадати, а тому їхні бажання збочені, цілі потойбічні і засоби вже нічим не нагадують людські.. І ще добре, що тут бодай ненадовго вдається забути про гнітючу непосильну відповідальність, про всі ці задачі, що ниють, наче виразка, в запаленій душі — невідкладні, необхідні і зовсім нерозв’язні. А тут — усе так просто й легко…

— Ого! — промовив Корній. — Оце так так!

Гаґ підстрибнув на місці й обернувся. Корній стояв по той бік траншеї, з веселим здивуванням оглядаючи позицію.

— Та ти фортифікатор[4], — сказав він. — Що це в тебе таке?

Гаґ помовчав, але діватись не було куди.

— Позиція, — неохоче буркнув він. — Для важкої мортири[5].

Корній був вражений.

— Для чого, для чого?

— Для важкої мортири.

— Гм… А де ти візьмеш мортиру?

Гаґ мовчав, дивлячись на нього спідлоба.

— Ну гаразд, це мене, зрештою, не стосується, — сказав Корній, зачекавши. — Даруй, якщо завадив… Я тут отримав деякі відомості і поквапився, щоби поділитися з тобою. Справа в тому, що ваша війна закінчилась.

— Яка війна? — тупо запитав Гаґ.

— Ваша. Війна герцогства Алайського з імперією.

— Вже? — тихо промовив Гаґ. — Таж ви казали — чотири місяці.

Корній розвів руками.

— Ну, вибач, — сказав він. — Помилився. Всі ми помилились. Але це, знаєш, добра помилка. Погодься, що ми помилились у потрібний бік… Упоралися за місяць.

Гаґ облизнув губи, підняв голову, знов опустив.

— Хто… — Він замовчав.

Корній чекав, спокійно дивлячись на нього. Тоді Гаґ знову підняв голову і, дивлячись йому прямо у вічі, сказав:

— Я хочу знати, хто переміг.

Корній дуже довго мовчав, з його обличчя нічого не можна було зрозуміти. Гаґ сів — не тримали ноги. Поруч із траншеї стриміла голова Драмби. Гаґ безглуздо витріщився на неї.

— Таж я тобі вже пояснював, — сказав нарешті Корній. — Ніхто не переміг. Точніше, всі перемогли.

Гаґ процідив крізь зуби:

— Пояснювали… Мало що ви там мені пояснювали. Я цього не розумію. В кого залишилося гирло Тари? Це, може, вам однаково, у кого воно залишилось, а нам не однаково!

Корній