Читати книгу - "Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10"

те «ку-ку» з тисячу разів, аж доки збіглись мало не половина гостей заїзду й почали гримати в двері, щоб ви не заважали їм спати. А коли я вас поклав як слід у ліжко, то хіба ви не покликали мене і не звеліли кожному, хто прийде, навіть самому чортові, казати, що «пані» ще сплять? А потім ви мене знову покликали й так стиснули мені руку, що вона тепер уся в синцях, і наказали, коли мені дороге життя, коли я люблю сите м’ясо й теплу грубу, не турбувати вас уранці і не будити? Хіба що трапиться одна річ.

— А яка саме? — запитав я, бо сам не міг нічого згадати.

— Сказали, хіба що серце чорного пугача, якого зовуть Мартінеллі — хто його знає, що то за цяця, — хіба що тепле серце Мартінеллі лежатиме, на золотій таці, конче на золотій — ви сказали, що лиш тоді я муситиму збудити вас отим вашим: «Співай ку-ку, співай ку-ку». Ви почали мене вчити, як саме співати це: «Співай ку-ку, співай ку-ку».

Тільки-но він назвав мені ім’я, як я згадав про священика Мартінеллі: безперечно, це він стирав собі підошви цілі дві години, чекаючи на мене в другій кімнаті.

Коли нарешті Мартінеллі увійшов до мене і, вітаючись, назвав мій повний титул та ім’я, я згадав усе: я був граф Гійом де Сен-Мор. Бачите, я міг тоді знати, а пізніше згадати тільки те, що збереглося в моїй свідомості.

Священик був італієць, невисокий, смаглявий, сухий, наче після довгого посту або виснажений з голоду. Руки він мав маленькі й ніжні, як у жінки. Але очі! Вони були хитрі, лукаві, вузенькі, мов щілинки, з важкими повіками, гострі, як у тхора, і водночас ліниві, як у ящірки, що гріється на сонці.

— Занадто довго ви зволікаєте, графе де Сен-Море, — відразу почав він, коли я поглядом наказав Понсові вийти з кімнати. — Тому, в кого я служу, терпець уривається.

— Не так гостро, падре, — урвав я його, розгнівавшись. — Не забувайте, що ми з вами не в Римі.

— Мій найясніший володар… — почав він удруге.

— Найясніший править Римом, — знову спинив я його. — А тут — Франція.

Мартінеллі знизав плечима, вдаючи терпеливе смиренство, але його палючі, як у василіска, очі зраджували зовсім інше.

— Мій найясніший володар зацікавлений деякою мірою і тим, що робиться у Франції,— спокійно провадив він далі.— Ця дама не для вас. У мого володаря інакші плани… — Мартінеллі облизав тонкі губи. — Інакші плани щодо цієї дами… і щодо вас.

Я, звісно, знав, про кого йшлося. То була велика герцогиня Філіпа, вдова Жофруа, останнього герцога Аквітанського. Але велика герцогиня, вдова й усе таке інше, була перш за все жінка, молода, весела, вродлива, створена, як мені здавалося, саме для мене.

— Які ж то плани? — запитав я гостро.

— Вони занадто широкі й глибокі, графе де Сен-Море, щоб я дозволив собі думати про них, а тим паче обмірковувати їх з вами чи з будь-ким іншим.

— Я знаю, починаються великі події, і липкі хробаки вже заворушились під землею, — сказав я.

— Мене попереджено, що ви дуже впертий, але я повинен виконати наказ.

Мартінеллі підвівся йти, і я й собі підвівся.

— Я сказав, що це марна річ, — вів далі він. — Але вам дається остання змога змінити свої наміри. Мій найясніший володар поводиться з вами навіть більше, ніж великодушно.

— Гаразд, я подумаю, — безтурботно сказав я, проводячи його до дверей.

Він рвучко зупинився на порозі.

— Ні, час думати вже минув, — відказав він поважним тоном. — Я прийшов, щоб почути вашу остаточну відповідь.

— Я подумаю, — ще раз сказав я і потім, ніби згадавши, додав: — Якщо плани цієї дами не погоджуються з моїми, то, можливо, плани вашого володаря й дадуть бажані наслідки. Але не забувайте, падре, він не мій володар.

— Ви не знаєте мого володаря, — мовив він урочисто.

— І не хочу знати, — відказав я.

Я стояв і прислухався до вкрадливої легкої ходи священика-інтригана, що спускався рипучими сходами.

Якби я почав докладно розказувати всі подробиці побаченого за ті півдня й півночі, коли я був граф Гійом де Сен-Мор, то на це не вистачило б і десятка таких книжок, як оця моя. Багато дечого доводиться пропустити, мало не все, бо я ніколи не чув, щоб засудженому відстрочували вирок, поки він напише спогади, принаймні в Каліфорнії такого звичаю не було.

Удень я поїхав у Париж, але в стародавній Париж. Вузькі вулиці були в жахливому санітарному стані, скрізь лежали купи сміття. Але я не спинятимуся на цьому, так само не оповідатиму, що було після полудня: ні за прогулянку верхи на околиці міста, ні за великий бенкет, що його влаштував Гуго де Менонг, де я майже нічого не їв і не пив. Почну з самого кінця своїх пригод, коли я стояв і жартував з Філіпою. Боже мій, яка вона була вродлива! Вона була поважна дама, а проте насамперед — жінка.

Ми собі невимушено сміялися й жартували, поки решта гостей веселилися навколо нас, але за нашими жартами ховалася поважність двох людей, що вже переступили поріг кохання, хоч ще не зовсім певні були одне одного. Я не описуватиму Філіпи. Тендітна, надзвичайно струнка, вона… — але я вже, здається, починаю описувати. Одне слово, вона була для мене єдина в світі жінка, і мене мало турбувало те, що довга рука сивого діда в Римі може простягтися через пів Європи і розлучити нас.

До мого плеча нахилився італієць Фортіні й прошепотів:

— Я хочу з вами поговорити.

— Почекайте, аж я захочу, — коротко відказав я.

— Я не звик чекати, поки хтось захоче, — так само коротко відповів Фортіні.

Кров у мене закипіла. Я згадав Мартінеллі та сивого діда в Римі й відразу збагнув, що все вирішено наперед. Довга рука вже простяглася. Обмірковуючи це, я помовчав з хвилину. Фортіні, лінькувато всміхаючись, дивився на мене зухвало й нахабно.

Тепер, більше ніж будь-коли, треба було зберегти холодний розум, але моя дика лють уже загорілася. Он що задумав той священик! Фортіні був виселенець з Італії, що з’явився тут років десять тому. Крім довгої шереги предків, у нього не було нічого за душею, але в фехтуванні він не мав собі рівного. Цього вечора його виставлено проти мене. Якщо йому не пощастить виконати наказу сивого діда, завтра знайдеться друга шпага, позавтра — третя. Якщо через якийсь випадок їм усім не пощастить, на мене чекає удар у спину кинджалом якогось