Читати книгу - "Снаф"

Номер 14 виведений на його бежево-брунатній руці, засмаглій у Сан-Дієґо, і блядун каже: «Уся ця хуйня гірше, ніж сидіти в журі присяжних…»

Усі чуваки все ще вдають із себе статуї, завмерши, дивлячись, чим це все закінчиться. Тепер, коли цей чувак висловив те, що кожен мав на думці, ми на порозі революції. Чуваки готові до в’язничного заколоту, до штурму цих сходів. Шейла стоїть перед лицем небезпеки нападу оскаженілих стояків.

Малий номер 72 каже мені: «Я скажу їй, як сильно її люблю…»

Валяй, кажу я. Спаскудь матусин камбек. Залишайся маленьким жебраком та зруйнуй усі матусині приготування й тяжку працю, всі тренування, які вона пройшла для цього світового рекорду. Я кажу малому, давай, зроби це.

Малий номер 72 каже: «То ви думаєте, я маю її трахнути?»

Я кажу, все на його розсуд.

Малий каже: «Я не можу трахнути її». Малий каже: «У мене ж не встає».

Нагорі сходів, стоячи поруч із номерами 247 та 354, обидва чуваки в цей час ганяють своїх лисих, засунувши руку за гумку боксерських шортів. Стоячи там, Шейла каже: «Джентльмени, чи не могли б ви бути більш терплячими». Вона каже: «Задля здоров’я міз Райт ми маємо провадити все це в спокійній, організованій манері».

Блядуватий чувак кричить: «Та пішло воно все на хуй!» Він іде своїми рівно брунатними ступнями по бетону туди, де навалені паперові пакети. Цими своїми руками зі смагою із Сан-Дієґо він починає витягати з пакунка під номером 14 сорочку, штані, шкарпетки. Туфлі, схожі на «Армані», але не «Армані». Його власна шкіра, здається, і то кращої якості.

Над нами по телеку потворний поліцай-італійчик довбе Кессі в дупцю так швидко, що діаманти, рубіни, смарагди вистрибують з її піхви, наче з торговельного автомату.

Малий номер 72 прихиляється поближче, його губи біля мого вуха, а підборіддя майже тисне мені на плече, і він каже: «Дайте мені піґулку, і я зроблю це».

Я запитую, трахнеш її? Чи забіжиш нагору тими сходами та скавулитимеш: «Я люблю тебе, мамочко, я люблю тебе, я люблю тебе, мамочко, я люблю тебе…»?

Блядуватий чувак витягає сорочку, струшує її, щоб розправити зморшки. Це не справжня «Брук Бразерз». Навіть не «Нордсторм». Він засуває руки в рукави, починає застібати ґудзики, обсмикує манжети так, ніби це натуральний шовк. Або навіть стовідсотковий котон. Блядун відгортає комірець та зав’язує на шиї небрендову краватку, кажучи: «їбать я хотів ваш світовий рекорд, леді». Кажучи: «Усе, мене вже тут нема, зовсім нема».

Над нами по телеку потворний італійчик — готовий закластися, що залишкам його засмаги вже роки два: непоганий тиждень у Мазатлані з хмарами в останні два дні, за кілька місяців — вікенд у Скотсдейлі, солярій для підтримки ефекту, тиждень підсмажування в Палм-Спрінгз, довгий період повільного світлішання, зрештою тиждень у Палм-Дезерт — і от рівний, висушений результат. Не сатиново-гладенький, як після Ібіци. Не отой міднуватий, як на підарах із Міконоса. Цей потворний макаронник демонструє всім сальний блиск, мутний, наче кухонна олія. Його засмага така ж сексуальна, як тонкий шар багнюки.

Малюк номер 72 шепоче мені у вухо: «Дайте мені піґулку».

Шейла стоїть, бере на понт, чекає.

Усі чуваки чекають.

Поруч зі мною голос іншого чувака каже: «Отож, містере Бакарді, у вашому кулоні демерол?» Це той тип з ведмедиком, номер 137, і він каже: «Ви плануєте повторити на біс свій виступ із міз Райт?»

Малюк номер 72 каже: «Про що це він?»

Чувак номер 137 каже: «Чому б не накачати наркотиком вашого сина? Ви ж були накачали його матір…»

Блядуватий чувак застібає липовий ролексовий «Президент». З коричневого супермаркетного пакунка він витягає погану копію такого паска «Х’юґо Босс», який висить у мене в гардеробі.

Шейла дивиться в наш бік: «Номере 72, ви б не могли нарешті до нас приєднатися?»

Малюк номер 72 шепоче: «Що мені робити?»

Я кажу, трахни її.

І чувак з ведмедиком каже: «Слухайся татка».

Малюк номер 72 каже: «Що це все значить?»

І я знизую плечима.

Блядуватий чувак возиться із запонками, намагаючись розтягти цей процес якомога надовше, його запонки мають у найкращому разі 9 каратів, навіть при цьому тьмяному світлі.

Малий повертається до чувака з ведмедиком, піт блищить на його обличчі, очі вирячені так, що повністю видно білки, і він каже: «Даси мені піґулку?»

Чувак номер 137 довгим поглядом змірює малого з ніг до голови. Чувак із ведмедиком посміхається та каже: «Чим ти за це заплатиш?»

Малий каже: «У мене всього п'ятнадцять баксів у гаманці».

Усе ще дивлячись на Шейлу, яка дивиться на блядуватого чувака в їхній патовій ситуації, я кажу, що гроші — це зовсім не те, що потрібно чуваку з ведмедиком. Принаймні не жалюгідні 15 баксів.

Малий каже: «То що тоді?» Каже: «Тільки швидше».

Я питаю малюка, чи він знає, що значить термін «флафер»? Я кажу, ось чого треба чуваку номер 137.

Чувак усе ще посміхається, тримаючи свого ведмедика, каже: «Саме цього я і хочу».

Над нами по телеку камера наїжджає крупним планом, знімаючи інтромісію, і видно, що мошонка італьянчика вся ряба від шрамів після хріново зробленої депіляції електролізом. Це просто місячні кратери. На всіх екранах водночас його яйця туго підібралися під безформною вирвою зморшкуватої червоної дупи.

Чувак-біржевик зав’язує шнурки на туфлях.

І, все ще стоячи на півдороги вгору, Шейла кричить: «Чи не були б усі такі ласкаві заткатися? Дайте мені подумати…» Вона дивиться на свою планшетку. Дивиться на малого номер 72. Дивиться на блядуна, вдягненого та готового піти геть. Шейла каже: «Один-єдиний раз…» Вона тицяє великим пальцем вбік біржевика, кажучи: «Номер 14, ходімо зі мною». Показуючи пальцем на малюка, вона каже: «Номер 72, поки розслабтеся».

Чуваки знову починають патякати, жувати чипси тако, сцяти та не зливати після себе воду. Їхні складені хрестом пальці розплітаються. По телеку потворний макаронник так пітніє, що бронзер стікає по щоках, вимальовуючи смуги як у зебри, оприявнюючи суху, тонку, пергаментну шкіру під ним. Ні до