Читати книгу - "Брати Лев'яче Серце"

Додір усе те бачив і втішався моїм переляком. Він не квапився, ні, він зволікав, — дуже йому подобалось дивитися, як я млію зі страху. Та врешті він сказав:

— Ходи, голубе, покажеш мені, де спить твій дід Матіас.

Додір розчахнув ногою двері й так турнув мене до кімнатки, що я перечепився через високий поріг і впав. Додір схопив мене за комір і поставив на ноги. В другій руці він тримав свічку.

— Ану показуй, брехло! — крикнув він, підіймаючи свічку вище, щоб освітити всю кімнату.

Я боявся ворухнутись, боявся підвести очі. З розпачу я ладен був провалитись крізь землю.

І тієї страшної миті я почув Матіасів сердитий голос:

— Що тут діється? Вже й спати людині не дають уночі?

Я підвів очі й побачив Матіаса. Так, він сидів на ліжку в найдальшому й найтемнішому кутку кімнатки і мружив очі на світло. Він був у самій сорочці й розпатланий, ніби давно вже спав. А біля відчиненого вікна стояли прихилені до стіни ночви. Ну й дід у мене, прудкий, мов ящірка!

На Додіра жаль було дивитися. Зроду я не бачив ні в кого такого розгубленого і безглуздого виразу обличчя, як був у нього, коли він стояв, витріщивши очі на Матіаса.

— Я просто зайшов напитись води, — похмуро сказав він.

— Води? Добре мені діло! — сказав Матіас. — Ти хіба не знаєш, що Тенгіл заборонив вам брати в нас воду? Він вважає, що ми можемо отруїти вас. І як ти ще раз прийдеш і збудиш мене вночі, то я так і зроблю, поскаржусь на тебе Тенгілові.

Я не розумів, як дід зважився сказати таке Доді-рові. Але, мабуть, так і треба було розмовляти з Тен-гіловими посіпаками. Бо Додір щось буркнув собі під ніс і чимшвидше поліз на свій мур.

10

Мені зроду не довелось зустрічати справді жорстокої людини, поки я не побачив Тенгіла з Карманяки.

Він приплив Прадавньою Річкою на своєму золотому човні, а я стояв у натовпі разом із Матіасом і чекав на нього.

Мене послав туди Юнатан. Хотів, щоб я побачив Тенгіла.

— Бо тоді ти краще зрозумієш, чому мешканці Шипшинової Долини тяжко працюють, голодують і йдуть на смерть з єдиною думкою — знов побачити свою землю вільною.

Тенгіл мав замок високо в Прадавніх Горах. Там він жив. І тільки зрідка спускався річкою в Шипшинову Долину нагнати людям страху, щоб вони не забували, хто він, і не дуже мріяли про волю, пояснив мені Юнатан.

Спершу я мало що бачив. Переді мною стояло надто багато Тенгілових вояків. Вони вишикувались у довгі лави, щоб захищати Тенгіла, поки він перебуватиме в Шипшиновій Долині. Мабуть, він боявся, що з якогось кутка в нього засвистить стріла. «Тирани завжди бояться», — сказав Юнатан. А Тенгіл був найгірший із тиранів.

Отже, ми спершу майже нічого не бачили, ні я, ні Матіас. Потім я здогадався, що робити. Тенгілові вояки стояли, випнувши груди й широко розставивши ноги. Я ліг долілиць за одним із них, що розчепірив свої ноги, мов ворота, і крізь них мені стало видніше. Але Матіаса я не міг намовити зробити те саме.

— Головне, щоб ти побачив, — сказав він. — І щоб ніколи не забув того, що побачив тут.

І я багато чого побачив. Великого позолоченого човна і одягнених у чорне людей на веслах. Тих весел було багато, більше, ніж я вмів порахувати, вони поблискували щоразу, коли здіймалися над водою. Гребцям довелось добре натужуватись. Течія була прудка й несла з собою човен. Мабуть, його засмоктував водоспад нижче на річці, бо я чув шум, наче десь падала згори вода.

— То водоспад Карма, — пояснив Матіас, коли я спитав його, що то шумить. — Його шум — це колискова пісня наших дітей, під яку вони засинають.

Я подумав про дітей Шипшинової Долини. Тут, біля річки, вони раніше бігали, купались і весело гралися. А тепер їм немає сюди стежки. її заступив мур, зловісний мур, що з усіх боків оточив долину. В тому довгому мурі було тільки дві брами: та, якою я в’їздив, — її звали головною брамою — і друга, біля річки з пристанню, де тепер стояв припнутий Тенгілів човен. Цю браму щойно відчинили, і крізь неї між вояковими ногами я побачив пристань і чорного коня, який чекав на Тен-гіла, — дуже гарного коня, з сідлом і вуздечкою, що блищали золотом. Побачив, як Тенгіл зійшов із човна на поміст, сів у сідло, проїхав крізь браму і раптом опинився так близько від мене, що я розгледів його жорстоке лице й жорстокі очі. Він жорстокий, як гадюка, сказав Юнатан. Такий він і був — по-звірячому жорстокий і кровожерний. І шати на ньому були червоні як кров, і китиця на шоломі теж була червона, ніби її вмочили в кров. Дивився він просто поперед себе, не помічав людей навколо, немов для нього не існувало нікого в світі, крім нього самого, Тенгіла з Кар-маняки. Так, він був страшний!

Усім мешканцям Шипшинової Долини наказано зійтися на майдан. Там до них мав промовляти Тенгіл. Звичайно, ми з Матіасом також подалися туди.

То був невеличкий гарний майдан, оточений старовинними будівлями. Тепер за наказом Тенгіла там зібралися всі долиняни. Вони мовчки стояли й чекали, але відчутно було, як їм тяжко й сумно. Адже саме на цьому майдані раніше їм було так весело. Тут вони літніми вечорами грали, танцювали й співали. Або просто сиділи на лаві перед заїздом у затінку лип і мирно розмовляли.

Тут росли дві старі липи. Тенгіл заїхав між них і зупинився. Він сидів на коні, дивився на майдан і на людей, але не бачив нікого, я був певен цього. Він приїхав разом зі своїм пихатим дорадником, що звався П’юке, як сказав мені Матіас. П’юке сидів на білому коні, майже такому самому гарному, як Тенгілів чорний. Вони сиділи на конях, мов два ідоли, й дивилися просто поперед себе. їх оточували охоронці — одягнені в чорне вояки з чорними шоломами на голові і з оголеними мечами в руках. Видно було, як з них котився піт, бо сонце вже підбилося високо і день випав теплий.

— Як ви гадаєте, що Тенгіл зараз скаже? — спитав я Матіаса.

— Що він незадоволений нами, —