Читати книгу - "Мерці"

Ми дякуємо вам за моральну підтримку!

Люди поволі виходили з відділу. Коли за останнім зачинилися двері, Ліліана втомлено сказала:

— Це все. Пояснення я взяла на себе. — І зникла у своєму кабінеті.

День дев'ятий

Похорон був пишний. Для Аліни начальство «вибило» місце на престижному центральному цвинтарі. Стоячи серед натовпу, Віра вдивлялася в обличчя співробітників і намагалася розгадати, хто сумує насправді, а хто лише робить трагічний вигляд.

Чоловік Аліни виглядав зовсім розгубленим, сотні презирливих поглядів пронизували його.

— Вона не любила мене… — час від часу кволо промовляв він, чіпляючись до кожного, хто потрапляв йому під руку. — Вона не могла… цього… через мене…

Я не вірю…

— Обійшлося! — полегшено зітхнув Володимир.

У Віри пашіли щоки. «Як просто, — думала вона. — Невже на цьому усе й скінчилось?.. А попереду — Франція, Канни…».

— Ну ось і нема з нами Альки… — махнула рукою Ярослава. — І всі ми — мерці… У мене, наприклад, уже ніяких емоцій. Суцільна втома.

— Рано ти втомилася! — презирливо увірвав її Володимир. — А я свого не хочу втратити!

Заріна голосно закашляла, крадькома вказуючи очима на Віру.

— Та пішла ти! — відмахнувся Вовик. — Всім усе відомо! Не роби проблем — усі пов’язані! Не знаю, як ви, а я своє візьму, — треба натиснути на Ліліану!

І він вискочив з кімнати, голосно грюкнувши дверима. У такому стані Віра бачила його вперше.

День дев’ятий

Його бурмотіння ніхто не слухав.

«А він, здається, має рацію, — подумала Віра. — А коли так, то в самогубства Аліни має бути інша при чина… Яка?»

Поки лунали промови над закритою труною (відкинути віко було неможливо — труп розкладався), пішов рясний літній дощ, і над натовпом злетіли парашути парасольок.

Кидаючи в могилу жменьку землі, люди по черзі підходили до стрункої сивої жінки — матері Аліни і співчутливо промовляли якісь ритуальні слова. Коли черга дійшла до Віри, вона з жахом наблизилася до монументальної постаті.

— Співчуваю… Тримайтеся… — промовила вона, торкаючись рукою плеча жінки. Та підвела на неї холодні сухі очі, на мить вони зблиснули недобрим вогнем:

— А… впізнаю тебе, — промовила вона. — Уся компанія вкупі! З тебе все й почалося. Мати твоя — вбивця, і ти — вбивця…

У Віри підкосилися ноги. Вона вчепилася за руку Володимира.

— Мені погано… Відвезіть мене додому… — прошепотіла ледь чутно.

* * *

Поверталися втрьох. Спочатку Володимир завіз Віру, довів до самих дверей помешкання. Вона майже висіла на його тонкій руці. Потім повіз Ярославу. Їхали мовчки. Дощ не вщухав. Вони трохи посиділи в машині — Ярослава ніяк не могла знайти свою парасольку.

— Дай мені ампулу! — хрипко вимовила вона.

— Ти ж казала, що у зав’язці…

— З цим неможливо зав’язати. Гроші віддам завтра.

— Гаразд!

— Ти — сонечко! — пожвавішала Ярослава, кидаючи ампулу до кишені. — До завтра!

Вона вискочила з авта і швидко побігла до свого під’їзду. Вовик ще трохи посидів розслаблено, чекав, поки засвітяться знайомі вікна. Потім нервово схлипнув, завів мотор і рвучко виїхав з двору.

Він гнав машину порожніми вулицями, ніби втікав від погоні. Заскочивши до своєї квартири, він щонайперш прочинив двері у маленьку спальню, з якої одразу вдарив у ніздрі запах несвіжих простирадл. Бабуся лежала ніби мертва. Вовик прислухався: дихає. Він накинув ковдру на її худі ноги, вимкнув лампу і хутко перейшов до своєї кімнати.

Тремтячими руками набрав номер.

— Я слухаю, — відповіли йому сонним роздратованим голосом.

— Спиш?

— Щось хочеш повідомити?

— Та… Ні, я так… Якось гидко на душі.

— Хочеш, щоб було ще огидніше — давай продовжимо розмову, — запропонували йому.

— А ти щось маєш сказати? — напружився Вовик.

— Усе нормально. Лягай спати. Завтра важкий день.

Слухавку поклали. Вовик трохи подумав і знову почав крутити диск. Слухавку довго не піднімали, він хотів уже покласти її, коли нарешті залунав голос Ярослави:

— Ну, хто там ще?

— Ярцю! — вигукнув Вовик. — Ярцю!

— А а а, це ти… чого тобі? Ніби тільки-но розпрощалися… Щось трапилось?

— Аліну поховали… — розгублено промовив Володимир.

— Ти, мабуть, божеволієш, — сказала Ярослава. — Ти для цього подзвонив, щоби сповістити цю дивну новину, — то мушу тобі сказати, що на цвинтарі ми були разом!

— Та ні, я просто не можу цього усвідомити, — почав виправдовуватися він. — А як ти, з тобою все гаразд?

— Поки так, а зараз, сподіваюся, буде ще краще…

— Може, кинеш цю звичку, Ярцю? — з надією запитав Володимир. — От просто зараз і зав’яжеш?

— Просто зараз і зав’яжу, тільки шнурки попрасую…

— Я не жартую.

— Я — також.

— А пам’ятаєш, Ярцю, як нам було весело всім? А ти була така тоненька, найкрасивіша… Завжди щось цікавеньке вигадувала. Я тебе обожнював, пам’ятаєш?

— Не розчулюй мене, сонечко, — сказала Ярослава. — Я зараз заплaчу.

— Ярцю, — продовжував канючити Вовик. — Може, ти щось хочеш мені сказати? Як ти скажеш — то й я тобі щось скажу. Щось дуже для тебе важливе…

— Не забирай часу! — почала нервуватися Ярослава. — Ніч така коротка, а завтра мені треба бути як огірочок…

— Значить, нічого не скажеш? — ще раз запитав він.

— Особисто мені нема про що говорити, повір мені і відчепися — гаємо час!

— Що ж… — зітхнув Володимир. — Я хотів як краще.

Прощавай!

— Добраніч, до завтра.

— Еге ж… до завтра, Ярцю!

Він поклав слухавку і тоненько, як цуценя, заскавчав над нею…

Це він колись привів Ярославу до Лілі. Вони зустрілися у місті випадково — в одному зі злачних клубів на околиці, прихисткові наркоманів та темних особистостей різних орієнтацій. Він і досі пам’ятав, як малим біг за величезною вантажівкою, що вивозила його подругу з їхнього затишного двору колодязя, а вона, висунувшись із віконця, викрикувала свою нову адресу. Адресу він не запам’ятав, за що, до речі, йому тоді дісталося від Лілі.

Відтоді він намагався побачити знайому постать скрізь. І от через стільки років вони зустрілися в тому клубі.

Вона його, звичайно ж, не впізнала. А коли впізнала, він почув її сміх — той самий, заливистий і низький, який він сотні разів намагався відтворити не тільки у своїй уяві. Так могла сміятися лише Ярця. Він, щасливий від цієї зустрічі, привів її до аґентства і по обіцяв нікому не казати, що Ярця вже давно й серйозно сидить на голці. Він був готовий зробити для неї все. Роздобуваючи для подруги чергову дозу, він кожного разу сподівався на її прихильність, але Ярослава завжди проганяла його. Їй і справді ніхто