Читати книгу - "Солодка Даруся"

Лейтенант Лупул, начальник одночасно Черемошнянської жандармерії і прикордонного поста, по—румунськи постерунку, мовчки вислухав Михайлове повідомлення, довго крутив ріденький вус під носом, далі важко зітхнув і сказав, озираючись на відчинене навстіж вікно, крізь яке снували мухи, ніби перевіряв, чи нема кого під стіною:

- Мігаю, зараз у нас дуже тривожно… скоро багато чого може змінитися… але жінку твою шукати будемо. Примар послав своїх людей, ми дамо своїх. Будемо помагати.

Непевні слова Лупула про його тривогу Михайло пропустив повз вуха — він наче здурів від невідомості. Проте несподівано запитав лейтенанта:

- А може, Матронку вкрали на той бік поляки?! Вона ж попри ріку корову пасе. А тепер хочуть викупу?

Начальник жандармерії зітхнув удруге:

- Мігаю, на тім боці вже скоро рік, як не поляки. Там тепер орудують совіти.

- У мене до того інтересу нема… — мляво перебив.

- Маю свою грижу…

Лейтенант зітхнув утретє:

- Зате в них є інтерес багато до чого… Але, думаю, кого—кого, а Матронку вони не викрадали… не було нащо… Іди, ґаздо, додому, а я дам тобі підмогу на пошуки. Бог добрий — переживемо і це… — закінчив Лупул і чомусь поплескав Михайла по плечу.

***

ДРУГУ ДОБУ ЧИ не третина черемошнянської мужської челяді шукала Матронку — а жінка щезла, як річкова нявка. Ніби запалася жива людина в землю безслідно — аж страшно було думати, що таке могло трафитися в людному місці, і ніхто того й не помітив. Іншим разом курка розгребе грядку в сусідськім городі — а на другому краю села ґаздині вже вадяться[13] про цю дурничку. А тут таке… Так, нібито люди в той день одночасно повлягалися спати ззаполудне, і нібито за цілий вечір ніхто ні до кого не йшов лугами чи то потайки, чи на повен зріст; і ніхто в той вечір не збирав берегами овечі бубушки; ні траву не косив, ні дров додому з лугу не тягав. Ну, нібито осліпло враз усе село, чи шнурком посунуло іще до заходу сонця в постелі — і заснуло, як вмерло, і не обходило його ніщо на світі, окрім твердого сну.

Тим часом у лузі над рікою не лишилося жодного кущика чи камінчика, під який не зазирнув би убитий горем Михайло після всіх, хто зазирав туди до нього, допомагаючи шукати Матронку. Він заглядав, як ворона в кістку, зсував з місця каміння і розкидав заготовлене кимось до виносу ріща, подовго цюкав ніколи й ніким не займану прибережну твердь, чи не западеться де, або не зм'якне, — але жодного сліду, що дав би бодай мізерну надію, не знаходив. Хіба що дуже потолочені уздовж самої води трави та важкі, мов ковані, — явно не жіночі — сліди на піску. Але ні, не так, Михайлові відкрилися не просто сліди — а ціла тупотнява слідів біля самої води, мовби на піску гопасувало ціле військо чи товклася, — як у дурному розумі — не знаючи, куди пристати, добра череда худоби, а потім раптово канула у воду. Але ні сліду худоби, ні сліду жіночої ніжки, бодай пальчика від її постільця, Михайло не знайшов, хоч Юрко Огронник дав йому свій старий — ще з австрійської войни бінокль. Та навіть коли й був який слід, то далі ішла ріка…

***

ЩОБ ВАМ ЛЕГШЕ уявити таку — майже неправдоподібну — картину таємничого зникнення не німої, не глухої, до того ж давно тутешньої жінки водномить і безслідно, було б добре детально описати цю місцевість, рельєфи, розташування ріки, довколишніх сіл і навіть… сусідніх держав, оскільки описувані події стосуються червня 1940 року минулого тисячоліття.

Так ось. По два боки мілкого навесні і повноводого влітку, але незалежно від пори року, завжди гомінкого і спішного Черемоша, між горбів і кичер, немов у глибокій жіночій пазусі, гніздилися двоє гірських сіл з однаковою назвою — Черемошне. Коли б можна було дивитися на них з висоти пташиного польоту чи хоча би із середини ріки, то села відбивалися між собою так само однаково, як відбивається людське обличчя у дзеркалі. Споконвіків мешканці обидвох Черемошних говорили майже однаковою материнською мовою, і однаково складали руки до однакового «отченашу», в один і той же день святкували Різдво і Великдень, і навіть одяг у них був схожий, і клятьби, і подяки, лиш віталися люди по два боки ріки трохи інакше, ото майже і вся різниця.

Але час від часу їхня дідівщина переходила від однієї держави до іншої, мовби безвольна жінка в руки більш удатного чоловіка, — і через те час від часу і багато років, так багато, що вони іноді трамбувалися в століття, люди попід горбами—близнюками були розділені кордоном, який проходив якраз по середині не причетної до таких змін ріки.

У той день, коли нагло осиротілий Михайло зазирав чи не під кожен камінь у прибережному лузі, його Черемошне належало Румунії, де Богом і царем для його підданих служив король Мігай, а тут, на саміській окраїні Romania mare,[14] у забитому в гори селі над Черемошем, царями й Богами були королівські посередники — служиві вояки місцевої жандармерії на чолі з лейтенантом Лупулом та місцеві дідичі.

Коли, хто і скільки правив по той бік ріки, Михайло не дуже знав, але знав точно, що за його пам'яті муштрували там люд польські пани та іще шандарі чи жовніри.

Та від минулої осені, відколи побиті німцем поляки вступилися з тамтого краю, а точніше, від 17 вересня 1939 року, у дзеркально відбитому через ріку Черемошному порядкували совіти. Вони, на Ми—хайлове здивування, у цьому році святкували Різдво і Великдень в один і той же день, що й по цей бік річки.

…Михайло сидить на дамбі і, чи не вперше, дивиться з глухою неприязню, а, може, навіть злобою потойбіч води, де все видно, як на долоні, і без бінокля. Скільки там тої ріки? Жаба може перескочити з цього боку, особливо, коли ріка обміліє, а жаба захоче почухатися об камінь на іншому боці. У двох особливо мілких місцях, там, де каміння шкіриться над гривастою хвилею, ріку пильнують смугасті прикордонні стовпи, один з яких недавно поміняли совіти,