Читати книгу - "Повiя"

- Що? Кров, видно, напала. Треба завтра щепiя покликати, хай кине кров… Хму… Де ж вiн шапку дiв? - турбувався Грицько. - А шапка ще нова: тiльки друга зима iде, як справив.

Цiлу нiч не давав Федiр покою своїми вигуками, викриками, жаханням. Грицько, спершу думаючи, що син прикидається, нарештi дойняв вiри… "Що ж се з ним i вiд чого? - думав Грицько. - Незвiсно, чи ходив вiн до Прiськи. Коли ходив - то, може, справдi напоїли чим бiсовi вiдьми; коли нi - то, певно, кров. Парубок здоровенький, згарячу смикнув де холодної води - ну, i прохолодився, кров напала. Треба до щепiя".

Удосвiта вiн зразу й зiбрався. Прийшов щепiй, облапав, обдивився.

- Кров, кров, - сказав. Кинув кров, узяв за те сорокiвку грошей, випив з чвертку горiлки й пiшов додому.

Федiр на який час затих, а з пiвдня знову почав таке вигукувати, що й на голову не злiзе. Грицько задумався: чи кров лиш се справдi? Чи не одурив, бува, його щепiй, узявши дурно грошi?

Хiвря напирала, що з очей, i послала за знахуркою. Прийшла i знахурка.

- Або ж з ляку, або з пристрiту, або ж давано йому чого, - сказала вона i почала готуватися виливати переполох.

Лили з воску. Довго знахурка вишiптувала i над Федором, i над воском, i над водою. Розтопили вiск, линули. По тому коржi, що плавав поверх води у мисцi, угадувала знахурка, вiд чого те лихо приключилося.

- Оце ж дивiться, моя матiнко! Оце церква виходе… а це чоловiк з Дрючиною, то дiвчина якась… а це ж - собака. Нi, вовк: бачите, якi ушка гостренькi. Так, так… перелякався вовка, - рiшила знахурка.

I Хiвря повiрила. Повiрила ще тим, що другого дня церковний сторож доставив у волость чиюсь шапку, котра лежала коло брами. Шапка була Федорова.

- Так, так… Де ж уночi розносила його лиха година? Послав серед ночi хлопця. Пiшов - i стрiвся з вовком, - плакалась Хiвря.

Грицько мовчав, ходив, як нiч, смутний, як скеля, нiмий. Йому хотiлось дознатися, чи ходив Федiр до Прiськи, що казав i як його приймали там?

Прiська на другий день раненько пiшла похвалитися Карповi своєю пригодою.

- Ув'язався Грицько до мене та й ув'язався… - жалiлася вона. - Учора сина прислав нагадувати, щоб я не забувала… I що я йому зробила таке? Чим перед ним переступила? Я ж не його землю одтягала, за свою клопоталася.

- Знаєте, Що я вам пораю? - каже Карпо. - Плюньте ви на його похвалки i на все… Вам громада одсудила - громада i знає про те. А вiн чим вам страшний? Що має очi ненажерливi? Наплюйте на його, та й годi!

I Карпо розпустив по селу чутку, як Грицько мав був налякати Прiську. Та чутка дiйшла й до Грицька.

- Так, так!.. Вони пiддали! Вони! - гукав Грицько. - Хай же тiльки помре син або станеться що йому, я їх на суд покличу, у тюрму запру, на Сибiр зашлю! Я їм покажу, як заманювати чужих хлопцiв та обпоювати їх зiллям. Вiдьми!

Люди, не розбираючи нiчого, пiдхопили ту чутку i виплели, що буцiм Прiська напоїла Федора кошачим мозком. Дехто i бачив, як вона кота патрбшила удвох з дочкою. Пiшла чутка-поговiрка по всьому селу. Усi винуватять Прiську: то вона метиться на Федоровi за дочку. Христя дуже голiнна до хлопцiв, начепилася на Федора. Молодий парень не витерпiв… i от тепер за те, що Федiр одкидається, Прiська i метиться…

Один Карпо заступається за неї.

- На суд його, багатиря, брехуна! - рає Карпо. - Що вiн славить вас на все село? На суд його тягнiть!

Прiська послухалася i пiшла жалiтися на Грицька. Хоч на судi i виявилося, що Грицько плiв тi нiсенiтницi, тiльки Грицька не обвинуватили. Чутка ходила, що вiн вечеряв з суддями у шинку.

- Ну, що тобi сталося вiд того, що, може, i сказав усерцях яке слово чоловiк? - питався суддя.

- Усерцях чого не скаже! - пiддакував другий.

- А слава? - доводила Прiська.

- I не про тебе, бабко, говорять. I про нас плещутьПоговорять та й перестануть.

Так Прiська i вернулася нi з чим. А Грицько гукав по селу:

- А що, взяла? взяла? А що? Ще й судитися зо мною? Погань!

Люди не чули того, що було на судi. Вони знали одно - чим суд кiнчився, i по тому судили. "Уже б сидiла та мовчала, коли винувата, - казали їх гострi язики, - а то ще i на суд! Дрюкрвана стала: хто там що не скаже - зараз на суд!"

Прiська плакала, Грицько смiявся. Тiльки то був смiх чоловiка злого, ображеного. Смiючись, у його серце кипiло, що Прiська позивала його. Як вона смiла позивати?.. Вiн тiльки тим i жив, що шукав випадку, як би Прiсьцi вiддячити, як би запопасти її так, щоб вона вже не вирвалась з його лапок.

Час iшов. Прiська жила собi на другому краї села i не вiдала, що Грицько замiряв, що пригадував. Людський поговiр потроху стихав: видно, i людям набридло одно про одно щодня товкти. Тим часом Федiр видужував: у його була пропасниця.

Минули м'ясницi i масляна, настав пiст. На середохреснiй у мiстi ярмарок. Селяни знову, як той плав, кинулись туди. Поїхав i Грицько; так, без Дiла поїхав, а пробув довше всiх. Вiн вернувся у вiвторок на похвальнiй - радий, веселий такий. Коли зостався вiн на самотi з Хiврею, то витяг з гамана якийсь папiрець i, показуючи, радо промовив: "Оце їх доїде! оце! Зайняли мене, хай же знають!"

Хiвря допитувалася, що то, та Грицько тiльки махнув рукою i мерщiй побрався до волостi.

VIII

Починалася весна; хоч ще звечора й держало заморозками, а проте вдень так свiтило, так грiло ясне сонечко! Бiгучi рiчечки спускалися з гiр, рили галий снiг, розтоплювали; у полi могилки показалися; жайворонки зранку щебетали; дiвчата вечорами збиралися весну закликати… Радiли люди. Уже вони турбувалися об тiм, коли орати, коли засiвати; пригодовували скотинку на важку польову роботу, обдивлялися снастi у возiв, у плугiв, що несправне - справляли. Прiська журилася, чим його свою землю засiвати i як його засiвати. Вона складала всi свої надiї на Карпа. Карпо згодився: "Не журiться, усе гаразд буде!" Та Прiська, видно, вже звиклася з журбою: бiльше журиться, чим радiє. До того i сни їй