Читати книгу - "Поклоніння ящірці"

Та, і ше книжки! От скажи, ти розумний: де могли ті чувачки з острова в Полінезії, абориґени, чи як їх там, де вони могли взяти книжки? Великі книжки, грубі, сам бачив. Він привіз собі на пам’ять три книжки, здоровенні, як словники які-та, у шкіряних обложках... тих... палітурках. Шиті руками. А от про шо вони, я без руля. Таке саме пише, як в тій кімнаті на стіні. Дві книжки латинською, але якоюсь не такою. Навіть я побачив, шо латинка перекручена. А одна книжка такими арабськими гачками, знаєш?

Я кивнув головою, відчуваючи холод у животі.

— Чув про такого араба, Абдула аль-Хазреда? Нє? Одна з книжок — його. Та, шо гачками. Не ориґінал, а просто переписаний від руки дублікат. А назви в них такі, шо я б ніколи навмисне й не придумав. І віриш, я їх раз погортав собі, подивився на картинки... Корій, його хтось навчив читати всі ті виїбони. Він пояснив, шо кожен малюночок означає. І про шо яка книжка. От тоді я втратив сон.

— А як вони називалися... ті книжки?

Наркот криво посміхнувся:

— Назви... Вночі в мене від них мороз іде по шкірі. Того сумашедшого араба — “Некрономікон”. Інша — “Таємниці Хробака”. Ше одна називалась “Культи ґуллів”. Ґуллі — це якась така національність, чи плем’я. Так казав Корій. Тіпа як чукчі. Але він казав, шо вони не до кінця люди, ті ґуллі. Він казав, шо деякі з них заточують свої зуби, і в них зуби виглядають, як гострі пожовклі трикутнички. Вони люблять сире м’ясо, ті ґуллі. Як монголи. Вони з долини Ленґ.

— Де є та долина?

— Кажуть, десь в Азії. А Корій каже — за Полярним колом. Людей, яких підозрюють у тому, шо вони побували на тому плато, виганяють із общини, бо вони накликають нещастя.

— Ти казав шось про “них”... Хто такі “вони”?

— Вони, ті, шо прийшли з далеких зірок, погаслих мертвих зірок, зі Старих Світів — так їх називав Ромко. З таких далеких місць, що людина ніколи не змогла б уявити саму лиш ВІДСТАНЬ до них, тих світил. Ті, Інші, жили там, і кожен з них — ніби як бог... Вищі... ІНШІ.

— А яке то має відношення до інтернату?

— А таке, шо Корій приїхав сюда ше більш-менш нормальним. А тут... Він ніби шось відчув, і то віровчення захопило його, заволоділо ним так, що він збожеволів по-точному. Всі побачили — робиться шось недобре. Надто вже все гладко було в Коріїв. А тут іще й жінка завагітніла. І то коли їй стукнуло шістдесят. Ромкові ж тоді взагалі шістдесят три було — не менше. Ходять чутки, шо жінка народила не дитину, а якогось УРОДА. Віриш? Всього покритого шерстю, тригубого і з сосками по цілому животі. Жона його порішила зі собою: задусила дитину, а потім випила повне горнятко трутки на колорадського жука. І знаєш шо? Ніхто не сказав Корію ані слова співчуття. Ніхто не розумів, шо робиться, і тому всі боялися. Забагато “НЕ БУВАЄ”: не буває, шоби жінка родила в шістдесят років першу дитину... Про таке можна почути по тєліку — десь у Швеції там, чи в Японії. АЛЕ НЕ ТУТ, У МІДНИХ БУКАХ! НЕ БУВАЄ! Не буває, шоби телиця телилася так часто і добре, а телята пропадали... всі до одного. Не буває такого, шоби горобці обсідали Корієву хату шаром у десять сантиметрів, а пси брехали головами в керунку Корієвої стайні... Там шось робилося!

Після смерті дружини Корій запив... і всерйоз зацікавився книжками. Якось він прийшов до мене, з пляшкою смаги, і весь сивий, як туман. Я спитав, шо з ним. Він відповів, шо був десь дуже далеко, де до нього не був ніхто. Сказав: “Я був у Нього вдома”, але більше нічого не пояснив.

І знаєш, шо? Він сказав, шо нарешті поняв, нашо йому ті книжки. Корій сказав, шо зробить задумане тут, десь у підвалі. І він дійсно шось зробив. Він і ше якийсь тіп, шо приїжджав десь аж із Америки. Ходив у школу, на стадіон, приглядався до дітей. Йому потрібен був хтось особливий. Потім він побачив це ЩОСЬ у малому Чорному — знаєш Ігора Чорного?

Я невизначено кивнув:

— На вулиці впізнав би. Але шоби говорити з ним — то ні разу.

— Корій казав, шо на Чорного у декого є дуже далеко ідучі плани. Він пробував зацікавити Ігора тими книжками, але Чорний спригнув з тої хєрні. Його то все дуже лякало.

Врешті Корій зробив це, разом із тим американцем. Вольтер, чи Волтер. Горбатий такий, із проламаним черепом. І те, шо вони заклали у фундаменті, діє повільно. Потоншує простір між нами і Ними. Так розказував Корій, хоч я й ніфіґа тоді не поняв.

Тепер простір тоншає і набирає нових якостей. Глянь ще раз у ту кімнату. Може, тепер ти побачиш її.

Я зробив, як радив Мішка. Зайшов у кімнату й відразу ж схопився за ніс. На підлозі під стіною лежала мертва жінка.

Мертва гола жінка.

Мертва гола вагітна жінка.

Стара, зморшкувата, з відразливими грудьми й надутим білим черевом, на якому синіли вени. По жінці повзали жучки та мурахи. Мухи вилися над трупом непристойним чорним корсетом. Мурашки повзали по круглому, надутому, як барабан, животу, заповзали у великий трикутник волосся і ще нижче... Чи добралися вони до плоду? Білі личинки ворушилися в її зів’ялій піхві, виповзали з напіврозтулених уст, із ніздрів і вух. Вони копошилися під запалими щоками — повний рот білих вертких личинок, мов у дитини, яку годує над міру старанна мама. Манна каша за щоками, манна каша між губами, манна каша на підборідді.

Я виблював тут же, коло жінки, весь сніданок. Стер його залишки з губ і побіг до Мішки. Той продовжував сидіти на матраці з попередньою серйозністю.

— Коли вона носила дитину, Корій провів над нею певний ритуал. Із тої книги... І знаєш, колись я думав: “Та, старий рєхнувся, криша поїхала”. Але не тепер... Не тепер. Реальна