Читати книгу - "Ген воїна"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Уперше цю дівчину Андрій побачив уві сні, коли ще перебував у війську. Невисоке, тендітне, темноволосе дівча нібито прийшло під ворота частини, де він стояв на посту, і спитало, чи, бува, не прибився тут песик, мовляв, відв’язався і втік. Андрій хотів щось відповісти дівчині, та чомусь не міг промовити ані слова, а лише дивився у її величезні блакитні очі. А потім прокинувся. Виявилося, він задрімав у будці біля воріт частини. Кліпнув очима і побачив малого песика, який саме пробігав повз у бік села. Образ дівчини був настільки реальним, що Андрій засумнівався: а чи був то сон.
— Дівки сняться, то нормально, Андрію, — поляпав його по плечі старшина, якому він розповів свою історію, — гірше, коли лише самі цуцики, ги-ги.
Ця дівчина з’являлася в Андрієвих снах і надалі. Величезні блакитні очі неначе переслідували його. Здавалося, дівча живе у снах паралельно з Андрієм. Дорослішає, змінює зачіски і місця появи.
Ось і зараз, Андрій ступав по вологому піску і відчував, що побачить її знову. Скільки разів він хотів заговорити з нею, та це не вдавалося ніколи. Може, цього разу? Андрій обійшов каменюку і справді побачив жінку. Цього разу вона була вдягнута у військову форму. Темне волосся закривала бандана. Жінка сиділа на камені в профіль до Андрія і вдивлялася в морський горизонт.
І знову язик Андрія ніби прилип до піднебіння. Не в змозі нічого сказати, чоловік простягнув руку і спробував доторкнутися до жінки. Вона ж повернула до нього обличчя і піднесла палець до вуст, мовляв: мовчи. У цей момент земля навколо здригнулася, немов від вибуху, і дівчина розсипалася, неначе була з піску.
Від несподіванки Андрій кліпнув очима і прокинувся. Виявилося, що це сіпнувся бус. Сіпнувся і спинився.
Анісімов звірив точку зупинки за GPS-навігатором, наніс її на папір і повернувся до групи.
— Дивіться, — він був зосереджений, як і належить старшому, — ми тут, біля Дитятків. Увіходимо в зону, а потім, щоб не шурувати табуном і не привертати зайвої уваги, розділимося.
— А навіщо розділятися? — обізвався росіянин. — Ми так не домовлялися.
— А ми з тобою, Ваню, взагалі ніяк не домовлялися, — у голосі Анісімова відчувалася сталь. — То керівництво домовлялося, а не ми. Зараз ти на моїй території і маєш виконувати мої накази, інакше можеш лишатися в бусі.
Росіянин лише мовчки знизав плечима, втупившись у карту.
— Тож група номер один — я і Сомов. Група номер два — Бойко і Дяченко. Бойко — старший. Рації увімкнені постійно, але зберігаємо мовчання.
— Вони ж кодовані, ніхто все одно не підслухає, — озвався Дяченко.
— Дяк, ти не бубни, а слухай, — обірвав Анісімов. — Я не знаю, які ще специ тут у зоні зараз із нами, отож ризикувати не хочу. Щогодини я притискатиму тангенту, ви будете чути звук, отже все в нормі. Якщо станеться щось справді неординарне, тоді виходимо на нормальний зв’язок, ясно?
Чоловіки кивнули.
— А я? — росіянин вороже дивився на Анісімова.
Той витримав погляд.
— А ти, Ваню, зі мною підеш. Я ж за тебе відповідаю. Ще раз дивимося на карту. Зустрічаємося завтра о тринадцятій нуль-нуль біля села Корогод в урочищі Роз’їжджі Гори. Там на околиці — колишнє виробництво добрив. Ось, я позначив точку збору на карті. Перевіримо село. За даними мобільного оператора, СМС надійшло десь звідти. Наразі все. Пішли.
Дверцята бусика тихо ковзнули вбік, п’ятеро людей у камуфляжі перетнули дорогу і зникли у лісі. Кілометрів зо три усі йшли разом. Попереду з’явилася неширока галявинка. Посеред неї стояли бетонні стовпи із натягнутим на них у кілька рядів колючим дротом і розділяли ліс на дві половини. На одному зі стовпів прикручено металеву поіржавлену табличку з написом: «Зона відчуження. Прохід заборонено». Якраз біля нього два верхні ряди дроту було зрізано, а на нижні кинуто чималу сосну.
— Кордон на надійному замку, — реготнув Михайлов.
— Такі дірки не латають, — не підтримав глузування росіянина Анісімов, — їх не так багато, а отже легко контролюються. Зазвичай патрулі ховаються десь поблизу таких місць і ловлять тих, хто не вміє читати табличок.
Чоловіки перейшли по стовбуру сосни на інший бік галявини. Ліс тут був не такий, як перед зоною. Андрій попервах не міг збагнути, в чому річ. Однак почув чавкання під ногами росіянина і все зрозумів. Гриби. Трава навколо всіяна грибами. Вони росли так щільно, що здавалося: ступаєш не по траві, а по килиму з грибів.
— Ось так і має виглядати справжній ліс, — перехопив Андріїв погляд Анісімов.
— Я таке колись раз в житті у Карелії бачив, — захоплено додав росіянин.
— Їх тут ніхто не збирає, бо тягнуть усю погань із землі. Їх можна їсти лише два рази в житті. Перший і він же останній, — засміявся Анісімов. — Гаразд, урок краєзнавства вважаю закінченим. Ми — праворуч, а ви — трохи лівіше по стежці. Бойко, питання є?
Андрій хитнув головою. Три фігури відділилися і за мить розчинилися в лісі.
— Ох, не подобається мені, що ми розділилися, — буркнув Дяк і подивився у той бік, куди пішла перша група.
— Не бурчи, — Андрієві і самому це не дуже подобалося. — Будеш командиром, отоді й будеш командувати. Давай за мною.
Глава 5Казан у пічці зашипів, окріп вирвався з-під кришки і полився на вугілля.
— От трясця, — Василь схопив ганчірку і трохи відсунув
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ген воїна», після закриття браузера.