Читати книгу - "Потапов, до дошки!"

Після цих слів Льонько піднісся духом:

— Так би відразу й сказав, що звичайного, а то я вже злякався, що породу таку не знайдемо. А так Муха підійде.

Муха була улюбленицею двору. Вона так привітно вертіла хвостом-бубликом, що її навіть Льонько не боявся. З такою собакою одне задоволення робити шляхетні вчинки, але виявилося, Льонько радів передчасно.

— Ти що? — вигукнув Женька. — Думаєш, Світлана дурніша за тебе й Муху не пізнає?

— Але ж ми її речовиною намажемо. Іншої ж у нас однаково немає,— розвів руками Льонько.

— Це в тебе немає, а в мене є,— заявив Женька.

— Собака?

— Ідея. Собаку ми попросимо в тітки Валі з четвертого поверху.

Льонько з жахом згадав величезного сухорлявого дога на прізвисько Граф і з надією в голосі сказав:

— Вона його, напевно, не дасть.

— Не турбуйся. Я все влаштую. Вона ще рада буде, якщо ми його вигулювати візьмемося.

— А раптом він не розбереться, що до чого, і кинеться на мене? — турбувався Льонько.

— Ми його до тебе приручимо, — заспокоїв друга Женька.

Через два дні Женька з виглядом переможця вийшов з будинку, ведучи на повідку Графа. Виявилося, що приручити Графа до Льонька набагато легше, аніж приручити Льонька до собаки. Зблизька Граф здавався ще страшнішим, аніж здалеку. Але потроху Льонько, освоївся:

— А де ми світну суміш візьмемо? — поцікавився він.

— Ось, — переможно сказав Женька, виймаючи з-за через пазухи пакет.

— Що то? Риба? — Льонько здивовано витріщився на минтая без голови.

— Сам ти — риба. Це продукт, де найбільше фосфору, доганяєш? Проведемо науковий дослід. Дамо рибу Графові й подивимося, буде у нього в пащі світитися чи ні.

Льонько скептично посміхнувся:

— Я й без твоєї науки знаю, що не буде. Я часто рибу їм і ще жодного разу не світився.

— Мало що ти не світився! Ти що, сиру рибу їв, сиру, так? — скипів Женька.

— Ну, смажену.

— Отож бо й воно, що смажену. А де ти чув, щоб смажена риба світилася?

Такого Льонько не чув, і експеримент почався. Женька простягнув Графові рибу, той понюхав, фиркнув і відвернувся.

— Напевно, неголодний, — припустив Льонько.

— Давай перевіримо. У вас ковбаса є?

— Є.

— Тягни, — наказав Женька.

Льонько приніс шматок ковбаси. Виявилося, що Граф не такий уже ситий. Він миттєво злизнув ковбасу, однак від риби навідріз відмовився. Женька й наказував, і погрожував, і вмовляв — усе марно.

— А може, спробувати його ковбасою заманити, а потім непомітно рибу підсунути? — запропонував Женька.

Льонько ще двічі збігав за ковбасою, після чого Женька рішуче заявив:

— Так справа не піде. Поки ти бігаєш сюди-туди, ми тільки час даремно втрачаємо. Краще відразу всю ковбасу неси, ми її тут поріжемо.

— А що я мамі скажу?

— Не бійся, не з'їсть же він її всю. Що залишиться, додому понесеш. Мама навіть не помітить.

Як тільки Льонько перестав робити пробіжки додому й став батувати ковбасу прямо на місці, справа пішла швидше. Ковбаса, на відміну від риби, танула з приголомшливою швидкістю. Саме тоді, коли Женька готовий був засунути рибу в пащу Графові, трапилося непередбачуване: ковбаса закінчилася.

— Ех, шкода, — з досадою сказав Женька.

— Ще й як! — похмуро підтвердив Льонько, думаючи про те, як він буде виправдовуватися перед мамою.

— А що у вас ще смачного є? — запитав Женька.

— Пастила, — сказав Льонько й поспішно додав: — Але собаки пастилу не їдять.

— Ти що! Пастилу їдять усі,— завірив його Женька і мав рацію, пастилу дійсно їли всі, і тому вона скінчилася набагато швидше за ковбасу.

Покінчивши з пастилою, хлопці побачили, що риба зникла, зате неподалік сидів здоровенний рудий котисько, що виявився не таким вередуном, як Граф, і з задоволенням поїдав продукт експерименту.