Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Неболови 📚 - Українською

Читати книгу - "Неболови"

201
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Неболови" автора Юлія Ілюха. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 21 22 23 ... 46
Перейти на сторінку:
через роки сказати, що не змарнувала відведений їй час? Як… Маланка? Похитала головою, подумки відповідаючи самій собі. Ні, Маланка діяла за покликом серця, хоч воно для дівчини — не завжди добрий порадник.

А що ж вона?.. Тверезий розрахунок витіснив, видушив з її тіла всі почуття. Усі, крім страху. Боялася залишитися без чоловіка, боялася втратити роботу, боялася не виправдати чиїхось сподівань. Боялася… Боялася бути собою, бо знала, як тяжко це іноді. Склала вирваний бур’ян на купку біля стежки, простелила на могилці паперову серветку і виклала на ній гарячі абрикоси — гостинець для баби.

З кладовища поверталася з легким серцем. Усі вчорашні гризоти видавались далекими та дрібними, наче земля з ілюмінатора космічного корабля. Щось гнало її, підштовхувало в спину, спонукало до дій, тому почала збиратися додому, на Харків.

— Та ти ж тільки приїхала — а вже й назад! — ображено сплеснула руками баба Шура.

Хоч як сердилася вона, але провела онуку за двір, крадькома перехрестила в спину на дорогу. Проходячи повз, Ірина знову задивилася на бабину Маланчину хату. Така ж похмура, як учора, вона мовчала про всі свої таємниці, які з плином часу повільно припадали пилом, трухлявіли та перетворювалися на порох, як і ті, хто колись ці таємниці беріг.

Зворотний шлях давався легше. Спека спала, та й порожня валізка більше не муляла рук. У автобусі в суботу було лише кілька пасажирів — зазвичай у цей день всі їдуть з міста в село, а не навпаки. За вікном, як у кольоровому дитячому калейдоскопі, танцювали дерева, будинки, люди. Картинка мінялася щомиті. Залишалися позаду, зникали, забувалися фрагменти чиїхось життів.

Небо захмарилось, пустився дощ. Вислизнувши з автобуса, пірнула в роззявлену пащу метро. Та заковтнула її разом із гудком розпашілої від руху електрички. Один, два, три, чотири, п’ять. П’ять станцій — і вона майже вдома. Мряка холодила спину, змивала з міста всі фарби. Ірина йшла тротуаром — зблякла постать серед таких самих сірих фігур, що поспішають до своїх, схожих, неначе близнючки, багатоповерхівок.

Кнопки з кодом під’їзду западали. Вони блищали, як дрібні монети, відполіровані дотиками сотень пальців. А в самому під’їзді світла знову не було: мабуть, лампочка перегоріла. Навпомацки вставила ключ у замок. Два оберти. Клац. Двері відчинилися, оглушивши її какофонією звуків і запахів.

Чоловік дивився телевізор на всю гучність, на кухні щось горіло. Ласкаво просимо додому! Поставила речі на підлогу, роззулася, з насолодою поворушила пальцями, що так довго були заковані в кайданки босоніжок. З коридору зазирнула у велику кімнату — чоловік не помітив її приходу і далі зосереджено витріщався в «ящик». На екрані стріляли і проливали кров. На кухонній газовій плиті в каструлі догоряла картопля, з якої давно википіла вода, на столі — три порожніх пляшки з-під пива і рештки порізаної на газеті риби. Ось такий він, вихідний.

Ірина вимкнула газ, залила картоплю водою та відчинила вікно. Пляшки і риба помандрували до сміттєвого відра. Зайшла до кімнати — чоловік, здавалося, спав із розплющеними очима, не звертаючи на неї уваги. Осклянілий погляд зосередився на ній тільки тоді, коли вона вимкнула телевізор.

— Я хочу роз’їхатися.

Нерозуміння, німе запитання застигло в очах.

— Ти що… як це? На фіга?

— Ну так. Розлучитися хочу з тобою, — терпляче пояснила.

Чоловік досі не розумів. Напівлежачи, утомлено потер очі, знову подивився на дружину, наче сподіваючись, що вона зникне.

— Це що — жарт такий? Яка муха тебе там вкусила? Хіба ми погано живемо?

«Дійсно, хіба погано? Є хліб і до хліба, і на пиво вистачає, — роздратовано подумала. — Господи, як же я його кохала колись! І куди все це поділося?..»

— Давай подивимось правді у вічі — ми ж давно чужі з тобою, — констатувала вдавано байдужим тоном, притуляючи на місце шпалери, що трохи відійшли від стіни у кутку біля балкону. — Ти помітив, що ми майже не розмовляємо? Усі наші балачки — це «що на вечерю», «де моя сорочка» і «чи сплатив рахунок». Тобі нецікаве моє життя, а мені — твоє. У нас немає майбутнього. У нас навіть теперішнього немає, є тільки минуле. Нас нічого, геть нічого, крім цієї чортової квартири, не пов’язує, і то — вечорами забиваємося кожен у свій куток, як звірі в зоопарку, і сидимо. Ти перед телевізором, я перед компом. Розміняємо квартиру на дві однокімнатні — та й по всьому.

— По всьому? — одуріло повторив він. — По всьому?

Ірина повернулася й кивнула.

— Якщо ти не проти, я залишуся тут. Поживеш поки у Віталія? Усе одно він тобі ключі залишив, його квартира вже майже рік порожня. Речі твої зберу сама — знаю, що ти цього робити не любиш. — Її голос лунав уже зі спальні, яка давно перестала бути спільною, залишилася такою лише шафа. Вона грюкала шухлядками, скидаючи чоловіків одяг у велику спортивну сумку. — Думаю, розлучать нас швидко, адже дітей у нас немає.

— Ти здуріла? Я проти! — остаточно прокинувшись, чоловік стояв у дверях, схрестивши руки на грудях, і сердито дивився на неї. — Чого тобі ще бракує? Квартира є, робота є, он, машину до кінця року збиралися взяти із салону. Десять років пахав-пахав з ранку до ночі, усе додому тягнув, а тепер — не такий, до побачення, усе коту під хвіст?

— А ми з тобою змінились. — Зупинившись, застигла зі жмутом футболок у руках. — Пам’ятаєш, як колись ти купив мені відро троянд на всю стипендію, а потім місяць ходив на пари пішки з іншого краю міста? Я тоді така щаслива була… От би це повернути… — Відчула, як на очі навертаються сльози, швидко закліпала, аби тільки він не помітив. — А зараз що… наче ще молоді, а живемо так — за інерцією. Навіть не живемо — існуємо разом, як рослини-паразити… Якщо ти проти — нас розлучать в односторонньому порядку. — Футболки полетіли в сумку. — Не бійся, твого нічого не заберу, поділимо навпіл.

— У тебе хтось є?

— Не доводь до абсурду. Ти ж знаєш, що ні. — Вона вигрібала з ванної кімнати начиння для гоління. Зауважила, що забула покласти рушника, узяла нового, з наліпленим цінником. — Ну, здається, все, — простягла йому запаковані речі. Прошу тебе: іди зараз. Я хочу побути сама.

Чоловік валізу взяв, усім своїм виглядом демонструючи, що так просто здаватися не збирається.

— Може, тобі й ключі віддати? — вимовив гнівно-глузливо. — Завтра про це поговоримо, коли ти перебісишся. — Гримнув за собою дверима.

Залишившись сама, Ірина почала гарячково прибирати в кімнатах, звільняючись від непотрібних речей. Усе летіло на одну купу: старий одяг, пожовклі жіночі журнали, іграшки, непотрібні подарунки, принесені чоловіком і знайомими бозна-скільки років тому. Поскидала весь цей мотлох у велику картату сумку, винесла надвір і поставила біля сміттєвих баків — раптом комусь знадобиться. А повернувшись на кухню, заварила собі кави. Такої міцної та гарячої,

1 ... 21 22 23 ... 46
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Неболови», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Неболови"