Читати книгу - "Долина богів. Історії з Кремнієвої долини"

Рушійною силою значної частини цих стрімко вдосконалюваних технологій були стенфордські інженери. «Стенфорд насправді є одним із двигунів, що рухає індустрію технологій, — каже Тоні Шнайдер, президент Automatic, компанії, що володіє WordPress. — Завдяки йому постійно вливаються нові люди й нові ідеї та тривають дослідження». Водночас Стенфорд дозволяє «тех-трансфер», що виводить на ринок компанії, створені в університеті, наприклад Google. «Він виконав роль першопрохідця для університетів, відкритих до комерціалізації ідей», — каже Шнайдер.

Деякі найуспішніші прискорювачі стартапів Кремнієвої долини, включно із власне стенфордським StartX, винайшли студенти. Y Combinator — компанія ранньої стадії фінансування, що виношувала Dropbox і Airbnb, — була способом венчурного капіталіста Пола Ґрема заохотити студентів до заснування компаній, а не до стажування під час університетських канікул. Венчурний фонд і акселератор 500 стартапів мецената-інвестора Дейва МакКлюра виріс із дисципліни «розробка застосунків», яку він вивчав у Стенфорді.

Студенти, які засновували компанії у Стенфорді, були схильні залишатися у Кремнієвій долині, підсилюючи взаємне підживлення між кампусом і громадою. У місці, де ставки на колосальну поразку і на експонентний успіх настільки безмежні, що нівелюють одна одну, лінія розподілу між ними визначає бар’єр доступу. Колишній ректор Міллер каже, що Стенфорд вирізняється, адже навчає своїх студентів, що пробувати й помилятися — це норма. «Люди готові до експерименту, а він створює атмосферу відкритості», — зазначає ректор.

Саме ця атмосфера, за словами Тима Вестерґрена, спонукала його співзаснувати сервіс музичних рекомендацій Pandora Radio, що нині оцінюється в 3,5 мільярда доларів. Після випуску зі Стенфордського університету Вестерґрен влаштувався нянькою, щоб мати час продюсувати і писати музику на стороні. Це було найкраще рішення його життя, згадував він, дякуючи стенфордському курсу з організаційного ухвалення рішень і лідерства, який навчив триматися того, що він любить робити. «Метою цих занять було вироблення самостійного підходу до життя», — міркував він. Вестерґрен також захоплювався технічним ухилом, який президент Стенфорду Джон Хеннессі приніс у спільноту. «Нині покоління підприємців, які вже можуть вивільнити близько половини свого робочого часу, шукають спосіб повернутися до Стенфорду і викладати», — сказав він.

Відколи Ерік Шмідт пішов з посади президента Google 2011 року, він саме так і зробив. А коли зустрів на своєму курсі з венчурного підприємництва молодого й талановитого ізраїльського студента, то наприкінці семестру запросив його на роботу. У 2010 році 33-річний Дрор Берман очолив фірму Шмідта Innovation Endeavors. «Усі мої однокурсники стали підприємцями», — розповідає Берман. На цей момент він профінансував п’ятдесят компаній, чимало з яких було засновано його стендфордськими колегами.

В університеті усвідомлювали, якою можливістю для нетворкінгу він став. У 1997 році професор Том Баєрс розпочав програму Stanford Technology Ventures Program — підприємницький центр, який включає ресурси, семінари, організацію конференцій і престижну стипендіальну програму Mayfield Fellows Program. Співзасновники Instagram Кріґер і Систром були серед небагатьох обраних. «Це справжні “морські котики” підприємництва», — казав Баєрс про нижній поверх інженерної школи, де розташовано Entrepreneurship Center.

Коли Кріґер завершив свою презентацію на конференції «Символічних систем», перехожі зрозуміли, що того дня тут були знаменитості Кремнієвої долини. Незабаром приміщення заповнили люди, спраглі до його порад. Увесь час виникало одне запитання: чи продаж його застосунку за мільярд доларів не є ознакою наближення ще однієї бульбашки, яка захопить весь кампус Стенфорду. Проте в місці, де підприємництво заохочують, а поразки приймають, чимало студентів натомість запитували, що найгірше може статися, якщо вони покинуть навчання заради заснування компанії, яка зазнає краху? Відповідь проста: вони можуть повернутися і закінчити навчання.

Чимало професорів університету сподівалися, що саме так і ставатиметься. Вони захищали не поразку як таку, а радше потребу в університетській освіті та ідею, що отримання диплому не повинно бути чимось само собою зрозумілим. У перші роки стипендіальної програми Тіля одним із найпринциповіших критиків Пітера був стенфордський професор Вівек Вадгва. Він отримав широкий розголос у чільних медіа своїми фейлетонами у Washington Post і Bloomberg Businessweek, де часто шпетив Тіля. Одного разу в Чикаґо Вадгва дискутував із ним і письменником Чарлзом Мюрреєм, співавтором контроверсійної книжки 1994 року «Дзвоноподібна крива: інтелект і класова структура в американському житті», виступаючи проти ідеї «Забагато людей вступають у коледжі».

Вадгва — кремезний і веселий підприємець, який став викладачем у Стенфорді, в Університеті Дюка та Університеті Сингулярності. Зокрема в останньому чимало наставників стипендіальної програми Тіля займаються дослідженнями штучного інтелекту і проблемами довголіття, а також іншими зосередженими на технологіях темами. Професор також є автором книжки під назвою «Вихід іммігрантів: чому Америка програє у глобальних перегонах за талановитими підприємцями». Головна причина, на його думку, полягає у зниженні наших освітніх стандартів.

Його колонки у Washington Post разом із текстами Джейкоба Вайсберґа у Slate є найрадикальнішими зразками критики Тіля та його стипендіальної програми «20 Under 20» у медіа. Веселий і всміхнений під час чиказької дискусії Вадгва прагнув любові аудиторії. «Я досліджував глобальні події і чинники нашої міжнародної конкурентоспроможності, — казав він, простягаючи руки до юрби. — Ці люди в Америці абсолютно, зовсім не свідомі того, що ми сидимо у власній бульбашці, відірвані від решти світу — і ми цього не доганяємо». Вадгва пояснював, що позаяк освіта у Сполучених Штатах була найліпшою у світі, інші країни намагалися наслідувати її, а студенти приїздили до Америки вчитися бути такими, як ми. Він цитував китайців та індійців, які, на його думку, фактично навчилися перемагати своїх учителів за допомогою американської освіти.

«Я зіткнувся зі стереотипами, — розповідав він. — Спочатку мій народ вважали жебраками і заклиначами змій, потім ми стали інженерами, а тепер ми — круті керівники». Нині, на його думку, індійці більш вмотивовані, ніж будь-коли, підняти всіх на цей же рівень за допомогою американської освіти. «В Індії та Китаї вже готові з’їсти наш обід».

Тіль відстрілювався. «40% громадян США вступають у коледжі, — парирував він. —У Китаї їх 20%, а в Індії — 10%, а отже, це жорстко вибіркова система. Тож якщо вам хочеться бути більш схожими на них, до коледжів має вступати набагато менше людей». Тіль стверджував, що аргумент Вадгви переконливо працював на його користь.

Однак Вадгва лише всміхнувся до натовпу і відвів погляд від столу, де сидів Тіль поруч зі своїм партнером по дискусії Чарлзом Мюрреєм. Він простягнув руки до аудиторії. Потім усміхнувся і сказав: «Я дав би освіту кожній