Читати книгу - "Вогонь до вогню"

— Він співає про те, як добре татаринові сидіти з друзями до ранку, але як то важко прокидатися після цього, — прислухавшись, переклав Коцюба. — Це він тебе має на увазі, княже?

Боброк невизначено посміхнувся і поплескав поводом Коршуна по шиї, аби той прискорив ходу. Його думки вже були зайняті іншим.

Атож, перша спроба вдалася. Біля трьохсот бродників, що мешкали навколо Торговці, живилися з неї чи просто приїхали на торг, тягнуть руку за київського князя. Їхня мрія — заробити дещицю, повернутися за Рось і там хазяйнувати на ділянці, яку виділить канівський князь. За таку ціну вони ладні виконувати всі накази, що йдуть від нього, навіть стати збройними до його лав.

А от бродників з двісті не приймають ні київського, ні канівського князів. Здебільшого це ті, що після виборів нового отамана подалися на Тясмин, Ташлик та Тикич.

Опитували тутешніх бродників в простий, але від того не менш надійний спосіб. Коцюба, Медовуха, Василь Дишло, врешті, майже всі з канівської сотні (власне, для того їх і брали) мали тут чимало знайомих і через них вивідували, хто чим дихає.

Все обговорювалося за чаркою. Проте чарка виставлялася більше про людське око — який же то бродник без чарки!

Звісно, в такому місці, як Торговиця, без відвертих чи потаємних вивідників не обійтися. Але як їх знешкодити, підказав Коцюба.

— Доведеться тобі, княже, поскаржитися цьому Оразу, що через свою немічність ти не можеш як слід впливати на своїх пияків-бродників. А оскільки дарункам для хана немає ціни, то чи не зміг би Ораз виділити для додаткової охорони і своїх чаушів та вивідників? І ніби випадково залишаєш на столі капшук з грошима. Запевняю тебе, всі кинуться на охорону дарів. А нам саме це й потрібно.

Капшук щез блискавично. Натомість Боброк отримав запевнення, що до пагорба, де стоять вози з дарами, навіть комар без дозволу не добереться.

Супроти віри своїх батьків, Ораз виявися неабияким цінителем канівських вин і особливо київської медовухи. А за третьою чаркою він натякнув, що коли шановному князеві київському захочеться привезти до Торговиці свої товари, то він, юзбаші Ораз, зробить все можливе, аби ті товари були продані якомога швидше і за найвищою ціною. По тому до кишені торговицького начальника перекочував ще один капшук, і Ораза-джана можна було брати голими руками.

А що гість проголосив себе людиною, яка, на превеликий жаль, погано розуміється на тонкощах ординського життя, то Ораз-джан виявив готовність допомогти нащадку давнього слов’янського роду заповнити цю прогалину. Тож тепер Боброк відав про життя правобережних татарських орд більше від будь-якого вивідника. Особливо цінними були відомості про очаківського хана, людину, про яку в князівстві литовському та руському майже нічого не знали. Так, кошти, видані київським князем на всілякі нагальні потреби, були витрачені не марно.

Боброк озирнувся і притримав Коршуна: вози його посольства ледь виднілися вдалині.

Чим далі на південь, тим розмаїтішим ставав степ. На зміну лісам прийшли окремі байраки та діброви. Та найбільше було рівної, аж до крайнеба, неозорості.

Сашкові навіть здавалося, що тут він може вдихнути набагато більше повітря, аніж удома. Власне, його і вдихати не треба, воно само вливалося в груди, і треба стежити лише за тим, аби не захлинутися ним. Часом вони їхали цілими озерами маків, чебрецю, безсмертників та ще якихось незнаних у їхніх краях трав та кущиків.

— Дайте хоч ганчірку, аби носа заткнути, — жартома скаржився Медовуха. — А то аж голова наморочиться від цього запаху… Хлопче, ти помітив, що ліси тут здебільшого ростуть не на рівному, а по видолинках та річищах?

Так, це помітив. Помітив він і те, що широких лісів тут не буває, зате довгих — скільки завгодно. І яри тут були або такі маленькі, що їх і помітити важко, або такі глибокі, що їх інакше як проваллям не назвеш. Отак їдеш і бачиш, що на обрії бовваніють якісь кущики. Під’їжджаєш ближче і переконуєшся, що то не кущики, а верхів’я височезних дерев, а провалля таке глибоке й круте, що до його дна пішки не дістатися, не те що верхи.

А ще Сашко помітив, що після Торговиці Медовуха кожної ночі кудись щезає. І щезає так, аби ніхто того не помітив. А це вже було дуже цікаво.

Тож на п’яту ніч, коли посольство зупинилося біля якогось урочища, Сашко примостився поближче до Медовухи і з-під напівопущених повік став стежити. Проте Медовуха був не в тім’я битий. Він кинув на траву дорожнє корзно, з блаженним стогоном улігся на нього, і незабаром вже голосно висвистував носом. А Сашко заходився пощипувати себе, аби не заснути. І не втримався, поринув у солодке забуття. Проте, певно, щось не спало в ньому, бо прокинувся він від далекого крику пугача. Сашко зібрався було повернутися на інший бік, та вчасно згадав про свій намір і обережно скосив оком у бік Медовухи. Той саме звівся на лікоть і озирав сонне товариство. По тому перевів погляд на постать вартового з київських гриднів — і безшелесно розчинився в темряві.

Сашко без вагання подався слідом.

Спочатку Медовуха йшов напригинці і через кожні три-чотири кроки озирався у бік вартового. Дійшовши до першого дерева, Лукіян звівся на повен зріст і, вже не криючись, подався в лісову гущаву, помережану частими яругами. В одній з яруг він зупинився, прислухався і тихо свиснув. У відповідь почувся такий же обережний посвист, і Медовуха пішов на нього. За хвилину Сашко почув приглушені голоси. Незабаром їх змінив шурхіт і ледь чутне потріскування.