Читати книгу - "Антхіл"

Звісно, то, радше, нещасні випадки…

А щодо «ДУГИ» — то цілеспрямований дослід. Дослід із створення сигналів, які здатні впливати на психіку людей.

Їм же мало, бач, одну особу мордувати. Масштаби надавай! Звуком можна навмисно повалити в паніку натовп, підрозділ, цілі міста. І грошей на такі досліди не шкодували. Як на ту їхню ДУГУ. Якщо звук посилити, то й не тільки тоненькі судини порозриваються, а й внутрішні органи. Вушні перетинки полопаються, серце зупиниться.

Як хто з глузду зійде чи помре — то байдуже. Жінки інших понароджують. Оце люди добре навчилися — нехтувати чужим життям.

Ми, наприклад, ніколи своїх не вбиваємо. Навпаки, намагаємось чим більше їх народити. У нас он колонія розростається чим більше. Як хто помре всередині помешкання, вигортаємо нагору, аби інші не потруїлися. Є для цього спеціальні працівники-могильники.

А вони за старих часів як діяли?

Якщо вмирала якась поважна персона, разом з ним ховали жінку, слуг, коней. Людей отруювали або задушували. Коней вбивали ударом по голові. Здорових коней, не калічних. Хто мені пояснить, чим ті коні завинили? А разом з трупами людей і тварин ховали коштовності, зброю, його власні речі. А потім це місце треба було стерегти, аби не порозкрадали. В чому сенс так опікуватися мертвими? Краще б про живих думали!

Я почав часто подумки сперечатися з ними, з людьми. То вони можуть заперечити: та коли воно таке було! Тисячу років тому! Ми ж тепер цивілізовані!

То чому ж ви, як такі цивілізовані, вчинили гірше варварів, коли вивезли з Зони людей, збрехавши, що на два-три дні? Вони й позалишали домашніх тваринок вдома. Їжі побільше поклали — і залишили. Ви уявляєте, як ті тварини повільно болісно помирали? Не від голоду, від спраги!

Зізнайтесь, чи не гризло вас сумління, коли ви ходили по квартирах, збирали тіла тих нещасних, аби запхати в холодильник, а згодом вже закопати? То краще б убили, як ті прадавні скіфи!

Що там казати! А останній їхній експеримент з вакуумним вибухом? Тварин в Зоні майже не залишилося. А навіщо їм це, Я так досі і не збагнув.

Одного разу в Зону забігла лисиця. На вигляд була не дуже гладка, наче останнім часом не доїдала. Побігала-побігала, а знайти нічого не знайшла. Дурненька! Люди ж все винищили! То доки тваринки знову сюди населяться, багато часу мине.

Лисиця побігла за край Зони. То й Я вирішив піти слідом, заразом подивитися, як там життя за межею.

По дорозі лисиця зазирнула в добре замаскований хід в нору. Звідтіля долинув писк і несміливий гавкіт. Он воно що! Їй треба було годувати малюків.

Лисиця визирнула назовні, сторожко озираючись. Нікого не побачила. Мене, звісно, вона не враховувала. Побігла. Я за нею. Але втратив її із виду та побіг на запах. А коли знов її побачив, вона стояла серед величенького городу перед сільською хатою. То таке людське помешкання, Я вже знав.

У дворі перемовлялися два чоловіки, дивлячись на лисицю:

— Ти бачиш, знову прибігла! Острах геть загубила! Вже серед білого дня з’являється. Скільки вона в тебе курей зарізала?

— Багацько! Та більше цій злодюжці не жирувати. Я кілька пасток налаштував.

— Та вони, кажуть, вже такі розумні стали! Все, що пахне залізом, оминають десятою дорогою.

Другий чоловік самовдоволено пирхнув:

— Та й ми ж не дурнішаємо! Я залізо смальцем намастив. Нумо до хати та через вікно поспостерігаємо, хто з нас розумніший.

Чоловіки зникли за дверима. Лисиця трохи постояла, поводячи схудлими боками. А потім прожогом побігла в бік курника.

І через мить пролунав відчайдушний вереск тварини, в якому відбився біль, жах і безнадія живої істоти, яку намертво вхопили залізні щелепи капкану.

Чоловіки вийшли з хати. Один з них ніс дерев’яний кілок.

Підійшли до бідної тварини, що намарно намагалася перекусити залізо.

— Що, спіймалася, злодюжка? Більше не крастимеш!

І з усієї сили опустив кілок на голову лисиці. Та кілька разів судомисто шарпонулася й завмерла.

— Шкурку зніматимеш? — поспитав один чоловік у другого.

— Яка в неї зараз шкурка! Та й хто знає, може в неї сказ або ще щось. Викину в балку.

Він піддів мертву лисицю на кілок. Вона ще не захолола, тож звисла, немов ганчірка.

З мене було досить. Я визначив напрям по сонцю і помчав додому, намагаючись відігнати із уяви нестямне скавчання лисеняток, які щойно залишилися сиротами.

Еге ж, через жалощі Я втратив обачність.

І знову наразився на них. На чужинців. І знову вони мене ледь не схопили. І знову Я вже не сподівався на спасіння. І знову благав невідомо кого: «Аби ж опинитися якнайдалі!». Очманіння, темрява, і… Я в Зоні в безпечному місті. І відчуваю себе добре.

Якось це мені вдається. Тільки як? Треба поміркувати. Не зараз, на дозвіллі.

Що найчастіше бажають на весіллі? Звісно, дітей побільше. А через деякий час близькі починають натякати: ну, то як? Скоро в нас буде поповнення? Дівчинка чи хлопець? А може, одразу двійко?

Єва з цими запитаннями почала насувати чи не одразу. Та згодом мала свої натяки припинити: Мар’яна не вагітніла.

Гектор спочатку на це не зважав. З чоловічою безтурботністю в глибині душі він вважав, що чи з дітьми,