Читати книгу - "Сюрпризи долі"

— Ми реставруємо старовинні фрески на стінах. От бачиш — це моя робота, — Пантелій показав на кілька зображень, які виділялися на сірому тлі.

— Як цікаво, ти, напевно, любиш свою роботу?

— Тут усі люблять свою роботу, бо без цього неможливо досягти успіху. Моє завдання — відновити красу і донести її людям. Нам треба поспішати, це місце не для відвідувачів.

У коридорі швидко дістав з малої шафки свій одяг.

— Почекай мене хвильку надворі, я зараз вийду.

За декілька хвилин вони прямували в бік Сени.

— Куди ми йдемо?

— Тут недалеко є одне маленьке кафе, ти, напевно, голодна?

— Не зашкодило б щось перекусити, — посміхнулася.

Олена зловила себе на тому, що посміхнулася вперше за два останні дні. За рогом у провулку заховалося кафе з назвою «Мисливське». Приміщення вщент заповнювали атрибути полювання. На стінах висіли картини зі сценами полювання, старовинні рушниці, голови вбитих тварин і опудала птахів. Дерев’яні столи були зроблені під старовину, а лави вкриті шкурами диких тварин.

— Це моє улюблене місце, я навіть маю тут свій постійний столик, — посміхнувся Пантелій.

Вони пройшли вглиб і потрапили в окрему нішу, посередині якої стояв великий дубовий стіл, а над ним висіла величезна картина з зображенням античного бога Пана.

— Цей бог є первообразом природної енергії й означає силу духа, що контролює нижчі світи.

— Я знаю, що він завжди супроводжував Діоніса, — зауважила Олена.

— Ти, може, не знаєш, що саме Пан є автором священних танців, які символізували круговий рух планет.

— У нього така незвична зовнішність!

— Під нею приховано багато символів. Одні кажуть, що батьком Пана є Зевс, інші — Гермес. Після народження цапоногого хлопця забрали на Олімп, однак він там не зміг жити, його вабила земля, її ліси і гори. Це був лагідний і добрий юнак, який понад усе любив природу і знав її як ніхто інший. Йому не подобалося літати в ефемерних мріях, його значно більше приваблювали реалії.

— Мені дуже подобалося літати в хмарах, а довелося боляче впасти на реальну землю, — сумно зауважила Олена.

— Раз ми вже на реальній землі, то що тобі замовити? — запитав Пантелій.

— А що тут є?

— Усе, що бажаєш.

— Я не голодна, хоча й не їла від ранку. Це через нерви.

— Тоді я замовлю нам обом по салату. Порції такі великі, що одному годі з’їсти. А ще візьму дві пляшки сидру — улюбленого напою французів.

— Мені колись подобалося це вино з яблук, та зараз його чомусь нема в наших крамницях.

— Не порівнюй сидр у вас і у Франції. Це велика різниця.

Порції салату були справді дуже великими.

— Я не знаю, чи подужаю, — здивувалася Олена.

— Нічого, осилиш. Так що в нас із нервами?

— Мені дуже важко, не знаю з чого почати, та й згадувати не хочеться.

— Тоді я задам тобі запитання. У тебе щось було з Жаном?

— Я була переконана, що так, а тепер розумію, що ні.

— Щось романтичне, якщо ти примчала аж сюди до нього.

— А що, видно?

— Не те слово. Спробую вгадати. Ти не знала про одруження Жана, чи не так?

— Ти мені нагадуєш провидця.

— Я ж тобі казав, що є реставратором. Мені важливо знати, якими ролями наділив митець своїх героїв.

— Поясни.

— Ми завжди граємо ту чи іншу роль, одягаємо маскарадні костюми і поринаємо в ілюзії. Усе залежить від того, яку виберемо маску: трагічну, комічну, романтичну чи якусь іншу.

— Дивно, ще дві години тому я мала маску Сантуци і брела під звуки інтермецо дорогою, опаленою пекучим сонцем.

— Можеш більше нічого не пояснювати, я все зрозумів. Мені не треба знати, що трапилося, для мене головне зрозуміти емоційний стан. Дозволь мені застосувати своє вміння і реставрувати пошкоджену фреску.

— Чи зможеш? Вона така понівечена. В мене сьогодні навіть виникла одна жахлива думка.

— Невже тобі хотілося покинути наш світ?

— Звідки ти знаєш?

— Учора все було написано на твоєму обличчі, та я не думав, що це так серйозно.

— Не знаю, чому я тобі все розповідаю. Примара смерті стояла поряд, лише якась незрозуміла сила виштовхнула мене на вулицю.

— І часто з тобою таке трапляється?

— Вдруге.

— Не допускай втретє думки про смерть, вона може бути фатальною.

— Я б хотіла, та хіба від мене щось залежить?

— А від кого?

— Обидва рази причиною стали чоловіки.

— Так, ми частенько робимо вас нещасними, та це закладено в нашій природі, ми ж мисливці.

— Не повторюй більше ніколи цієї фрази, вона завдає мені болю. Ви не мисливці, ви хижаки.

— Усі люди хижаки, бо ж вони їдять м’ясо, проте одночасно вони є і жертвами.

— А де ж тоді любов?

— Любов поруч з Вірою і Надією. Ти її відразу побачиш, коли зустрінеш.

— Мені хотілося вірити, що я її зустріла, але сталася