Читати книгу - "Наречена Шульца"

Однак спершу переїхала я сама. Ця фотографія саме з цього періоду. Я називаю її „службовою”. Бо мала слугувати й слугувала моїм пошукам праці. А згодом супроводжувала мене в моєму службовому посвідченні. Темне, пишне волосся я запнула так, щоб воно здавалося коротким. От тільки надто блискучі вуста були більше для Бруно, ніж для установи. Білий комірець із хустинкою в горошок — трохи лукаво, трохи офіційно. Але сукня — це вже майже офіційне вбрання. І спокійна надія на обличчі. Такою я тоді була.

Завдяки Тадеушеві Штурмові де Штремові та за підтримки всього „товариства” вона дістала роботу в Головному статистичному управлінні у Варшаві. У департаменті промислової статистики як контрактний працівник — помічник канцеляриста. Три місяці випробувального терміну, платня 138 злотих нетто, 20 злотих надбавки. XI група зарплатні (він мав тоді VIII). Негусто, але для початку й цього було достатньо. Що цікаво: в тому самому управлінні працювала дружина Віткаци — та, за якою він так сумував в обіймах інших пань та панянок. Тадеуш Штурм де… мав велике серце, а його брат Едвард, директор Головного статистичного управління, мабуть, ще більше. Особливо для спільних приятелів…

Дістала роботу в Головному статистичному управлінні у Варшаві

Д-р Шелінська Юзефіна… Тридцятилітня, польської національності, незаміжня, щодо кожного з названих пунктів — декларація з власноручним підписом. Розмовляє й пише німецькою, розмовляє французькою. Не має нагород. Не була суджена. Подорожувала до Франції, Італії, Югославії, Австрії (Відень), Угорщини (Будапешт і Банат, тепер румунський). Не була членом громадських організацій.

Вона винайняла помешкання на вулиці Кошиковій. На роботу ходила пішки. ГСУ було на Єрусалимських алеях, паралельно до Братської, у кам’яниці Кринського. Було близько навіть за дрогобицькими мірками.

Бруно поки що залишився у Дрогобичі. „Поки що” — це були не мої, а його слова. Він мав вирішити усі свої справи і приїхати до мене. Тим часом писав листи, повні любові й туги. Мої також були ніжними. Ми чекали одне одного, як на початках нашого знайомства. Але дні минали. Самотні й одноманітні, бо урядова праця не була тим, що я б могла полюбити. День у день те саме: купа документів замість облич учениць, нудна тиша замість метушні живих людей. Я втішала себе, що все це минеться. Бруно приїде, і світ знову стане кольоровим. Буде так, як колись, але в сто разів краще. Я знайду роботу в школі, зрештою, моя блискуча кваліфікація нічого не втратила у Варшаві. Бруно, розпашілий успіхом своєї першої книжки, може, скористається допомогою колег-літераторів — є ж якісь стипендії, премії, — буде спокійно писати наступну, ми почнемо жити нормально.

Я довго вірила, що у нас вийде. Мені — розгадати до кінця і врятувати мистця, йому — знайти необхідний для праці спокій, влаштуватися настільки, аби уникати того щоденного „пекла”, яке найбільше йому дошкуляло.

А наразі нам залишалися листи. Від нього приходили мало не щодня. Були спробою взяти себе в руки і прогнати погані думки. Жодні сумніви, вилиті на папері, вже не були такі страшні. Він писав про „чорні дні”, про страх перед повсякденним і майбутнім, про неспроможність знайти час для творчої праці, про відсутність важливих розмов і шкільну рутину. Я мала бути ліками від цього всього, цілющим бальзамом, гілкою жасмину. Він сподівався, що врятую його від такого життя.

Його почерк був непоказний. Старанно написані ним літери могли поміститися в моєму почеркові — розкидистому, напруженому і рвучкому, — як він у моїх обіймах. Він вживав слова „муза, натхнення, творчість”. Зі мною в ніжному підтексті. Ніколи не дозволив мені відчути, що чогось з мого боку може побоюватися. Жодних вагань і сумнівів, що я могла б зашкодити його натхненню, вибити йому з руки перо. Або принаймні захланно забирати повітря.

Я також знала, для чого існую в його житті. Для того, щоби притулити, пригорнути, обійняти і втамувати біль. Це була служба, уклін його талантові. Мене земної — йому „неземному”. Я для обслуги життя, він — мистецтва. На таке рабство я готова була погодитися. Бо ж він сам мене обрав. Безумовно, були й інші, багато інших крутилося на тому дрогобицькому корзо — також ходили стрункі й погойдували стегнами. Але якщо він таки обрав мене і якщо згодом все у нас вийшло, то, може, це не було тільки його рішенням? Може, це справді Доля?!

Я, однак, знала, вже встигла переконатися, що буденність жахала й поневолювала його. Тільки над листком паперу і тільки в моїх обіймах він почувався вільним. Я знала його потреби. І не відчувала себе використаною через це. Ані менш важливою. Я буду боротися за мого Бруно. Адже я можу. Хочу. Зумію. Адже він прагне мене, чекає на мене. Адже це мій обов’язок.

У січні він приїхав на довше. Дістав піврічну оплачувану відпустку у своїй школі. Неймовірно! І визнання його літературних досягнень. Радів, як дитина. Нарешті може зайнятися черговою збіркою оповідань. „Санаторій під Клепсидрою”. Така мала бути її назва. І вона мала бути — о Боже! — присвячена „коханій Юні”. Мені! Але ми у Варшаві не жили разом. Він винайняв кімнату в пансіонаті на Новому Світі, я залишилася в себе, на Кошиковій. На більше помешкання ми не спромоглися. Тож так було найкраще.