Читати книгу - "Месія Дюни"

— Дзен-суніти знають інші шляхи дослідження, ніж замилювання очей.

Пол провів язиком по губах, глибоко вдихнув і привів свої думки до притаманної ментатам рівноваги. Довкола нього кружляли заперечні відповіді. Ніхто не сподівався, що він бігцем мчатиме за гхолою, занедбавши інші обов’язки. Ні, це не так. Чому він ментат-дзен-суніт? Філософія… слова… споглядання… внутрішній пошук… Йому також бракувало вихідних даних.

— Потребуємо більше даних, — пробурмотів він.

— Потрібні ментатові факти не можна намести мітелочкою, як ото мимоволі збирають пилок на одязі, коли проходять через квітуче поле, — сказав Гайт. — Пилок слід уважно збирати й аналізувати під багаторазовим збільшенням.

— Мусиш навчити мене дзен-сунітської риторики, — промовив Пол.

Металеві очі Гайта на мить сяйнули в його бік, а тоді він промовив:

— Мілорде, так, можливо, і було задумано.

«Притупити мою волю словами й ідеями?» — спитав себе Пол.

— Ідей найбільше слід боятися, коли вони стають діями, — сказав він уголос.

— Відішліть мене від себе, сір, — озвався Гайт голосом Дункана Айдаго, який непокоївся за свого «юного пана».

Пол відчув, що потрапив у пастку цього голосу. Не міг відіслати його від себе, навіть коли це був голос гхоли.

— Залишишся, — сказав він, — і ми обоє будемо обережними.

Гайт уклонився, скоряючись.

Пол глянув на шпигунське вічко, благаючи очима, щоб Алія взяла дарунок у свої руки та витягла з нього всі таємниці. Гхоли були примарами, якими лякали дітей. Ніколи не думав, що познайомиться з одним із них. Щоб його збагнути, мусив вивищитися над співчуттям… і не був певен, що зможе це зробити. Дункан… Дункан… Чи була хоча б часточка Айдаго в цій скроєній до ладу плоті? Та й не плоть це насправді… це саван у формі тіла. Айдаго вічно лежатиме мертвим на долівці Арракінської печери. З металевих очей дивився його привид. У цій воскреслій плоті поруч жили дві істоти, і одна з них була загрозливою, ховаючи свою силу та справжню суть за єдиною й неповторною зовнішністю.

Заплющивши очі, Пол дозволив давнім видінням просочитися крізь його свідомість. І нараз духи любові та ненависті почали фонтаном вистрілювали з глибин схвильованого моря — і жодна скеля не височіла над цим хаосом, і жодного тобі надійного місця, з якого можна б роззирнутися посеред буремних вод.

«Чому жодне видіння не показало мені цього нового Дункана Айдаго? — питав він себе. — Хто приховує Час від ясновидця? Очевидно, інші ясновидці».

Пол розплющив очі й запитав:

— Гайте, ти маєш здібності провидця?

— Ні, мілорде.

У його голосі звучала щирість. Звичайно, гхола міг і не знати, що володіє цими здібностями. Але це заважало б йому виконувати обов’язки ментата. Яким же був прихований задум?

Давні візії кружляли довкола Пола. Чи доведеться йому вибрати страшний шлях? Спотворений Час натякав на роль гхоли в цьому жахливому майбутньому. Невже це безвихідь, хай що б він зробив?

Розлучися… розлучися… розлучися…

Ця думка забриніла йому в голові.

Алія сиділа вгорі у своїй схованці, спершись підборіддям на ліву руку й дивлячись на гхолу. Магічна привабливість Гайта вразила і її. Тлейлаксанська реставрація дала йому юність і виразну невинність, що промовляли до неї. Вона зрозуміла безсловесне благання Пола. Коли оракул підводить, удаються до послуг справжніх шпигунів і фізичних сил. Однак вона задумувалася, звідки взялося в неї бажання прийняти цей виклик. Вона відчувала прагнення бути поруч із цим новим чоловіком, може, навіть торкнутися його.

«Він небезпечний для нас обох», — подумала Алія.

***

Правда страждає від надто прискіпливого аналізу.

Давня фрименська приказка

— Превелебна Матір, я тремчу, побачивши вас за таких обставин, — сказала Ірулан.

Вона стояла у дверях камери, оцінюючи за методикою Бене Ґессерит різні аспекти приміщення. То був триметровий куб, спеціальними інструментами вирізаний у жилкуватій коричневій скелі під імператорською Твердинею. Що ж до вмеблювання, то воно зводилося до одного благенького плетеного крісла, зайнятого зараз Превелебною Матір’ю Ґаєм Єленою Могіям, ліжка з коричневим покривалом, на якому було розкладено нову колоду карт Таро Дюни, та ще крана з лічильником води над умивальником і влаштованого по-фрименському туалету з ущільнювачами для утримування вологи. Усе було скромним і примітивним. Чотири заґратовані світлокулі, прикріплені на стелі по кутках камери, випромінювали жовте сяйво

— Ти послала звістку леді Джессіці? — спитала Превелебна Матір.

— Так, хоча я не сподіваюся, що вона бодай пальцем ворухне проти свого первістка, — відповіла Ірулан, а відтак глянула на карти. Вони сповіщали, що вищі сили повернулися до прохачів спиною. Карта Великого Хробака лежала під Безлюдними Пісками. Карти радили набратися терпіння. «Невже потрібне аж Таро, щоб це зрозуміти?» — спитала вона себе.

Охоронець стояв зовні, заглядаючи крізь метаскляне віконце у дверях. Ірулан знала, що були там ще й інші спостерігачі. Вона довго все обдумувала й планувала, перш ніж зважилася прийти сюди. Однак вирішила, що в тому, аби залишитися осторонь, крилася своя небезпека.

Превелебна Матір занурилася в праджня-медитацію[13], водночас розкладаючи й аналізуючи Таро. Завдяки цьому заспокоїлася, хоча й відчувала, що не залишить Арракіс живою. Може, її провидчі сили невеликі, але каламутна вода — це каламутна вода. Окрім того, завжди зоставалася літанія проти страху.

Вона все ще обдумувала послідовності дій, що привели її до цієї камери. У свідомості клубочилися темні підозри (а Таро натякало на їхню обґрунтованість). Невже це все запланувала Гільдія?

У приймальному приміщенні гайлайнера її чекав Квізара: жовта риза, на голомозій голові тюрбан, цілковито сині очі-намистини, улесливе кругле обличчя, видублене вітром і сонцем Арракіса. Він глянув із-над цибулеподібного кухлика накритої стюардом пряної кави, якусь мить придивлявся до неї, а тоді поклав кухлик із кавою.

— Ви Превелебна Матір Ґай Єлена Могіям?

Повторивши подумки ці слова, вона оживила ту мить у своїй пам’яті. Горло їй стис неприємний спазм страху. Як один з улюбленців Імператора довідався про її присутність на гайлайнері?

— Дійшло до нашого відома, що ви на борту корабля, — сказав Квізара. — Невже ви забули, що вам заборонено ступити ногою на святу планету?

— Я не на Арракісі, — відповіла вона. — Я пасажирка гайлайнера Гільдії у вільному космосі.

— Мадам, такого поняття, як вільний космос, не існує.

Вона читала в його голосі ненависть, змішану з