Читати книгу - "Забути неможливо зберегти"

Звісно, Олег радів, коли колишня дружина дозволяла йому провести з Віталькою обидва вихідних. Однак ледь продерши очі після полудня в суботу, він з величезним полегшенням подумав: як добре, що, по-перше, вистачило рішучості відхилити пропозицію мами щодо поїздки з Віталькою в Ічню на ці вихідні, й по-друге, що Оксана передбачила тепер одну лише «батьківську неділю»! Отже, має цілий день на спокійне перетравлювання почутого й побаченого напередодні. Хоча на прощання Араміс порекомендував уважно дивитися випуск «Магнолії ТВ» у середу або четвер, а до того не напружувати мозок… однак викинути з голови на кілька днів історію Любаші й усі її наслідки не було найменшої можливості.

Отже, для початку Олег насмажив величезну (на всю глибоку сковороду – щоб на цілий день вистачило) порцію картоплі із грибами й рубаною курячою грудинкою в яєчно-майонезному клярі, а також накришив повну миску улюбленого капустяного салату з редискою й консервованою кукурудзою. Після цих капітальних приготувань забрав лаптоп у незастелене ліжко і близько півгодини порпався в нетрях Інтернету, намагаючись відшукати кінофільм, що підходив під сьогоднішній настрій. Зупинився на двох заключних серіях авантюрно-історичної саги про настирливу красуню-француженку: «Неприборкана Анжеліка» й «Анжеліка і султан».

У перервах між кінопереглядами влаштував, відповідно до відомого анекдоту, «дуже пізній сніданок, що плавно переходить в обід і завершується капітальною вечерею із залишків охололого сніданку». По ходу випив пару горняток кави й викурив півдюжини сигарет. Виявив, що поки насолоджувався грою акторського дуету Мішель Мерсьє й Робера Оссейна, сонце хилилося до заходу.[21] Тоді лише почав обережну спробу впорядкувати враження від учорашнього вечора.

Ніяких гарних наслідків це не мало: халепи рудоволосої бестії на королівській галері, на піратському кораблі негідника д’Ескренвіля, на невільничому ринку й нарешті в гаремі мекнеського султана Мулая Ісмаїла ель-Рашида не йшли в жодне порівняння з жахами, про які повідала д’Артаньян. Олег не розумів, через що виникло таке відчуття. Можливо, річ у тім, що історії про Анжеліку належали до далекого XVII століття й загалом були від початку до кінця вигадані чоловіками Анн і Сержем Голонами, відомими в миру як Симона Шанже і Всеволод Голубінов. Тоді як героями вчорашньої розповіді виявилися цілком реальні співвітчизниці, злою волею занесені в одну з нестабільних країн сучасного Близького Сходу.

Можливо, причиною стали описи звірств ошаленілої від безвиході солдатні. А може, усвідомлення того, що вояків цих відрядила в Ірак найдемократичніша країна світу – Сполучені Штати. У якийсь момент журналіст навіть запідозрив д’Артаньян в антиамериканізмі: і справді, наслухавшись відомого ще з радянських часів сатирика,[22] заокеанських «друзів» можна і зненавидіти… Однак зрештою таке припущення було відкинуто: «мушкетерський» квартет (тепер уже квартет – з огляду на четверту його учасницю) пішов на занадто серйозні фінансові й часові витрати, щоб вистежити мадам вербувальницю. Важко уявити, у яку копієчку влетіла вся техніка Араміса (причому реально працююча!): для інсценування це надто дорого. Але якщо так, то стеження за вербувальницею – це не обман. Тоді й ненависть до цієї жінки з боку д’Артаньян цілком реальна, і ніякий антиамериканізм тут зовсім ні до чого.

Отже, все це правда: рік у рік серед білого дня всякі мерзенні тварюки вербують для роботи за кордоном наших дівчат і жінок – а там їх просто відправляють у борделі. Ну так, цілком вірно: Олег кілька разів читав про викриття цілих груп таких ділків, а ще більше чув невимушеного патякання на цю тему. Але то все ставалося десь далеко, як говорилося в чудовій комедії «Кавказька полонянка» – зрозуміло, не в нашому районі. А тут раптом виявляється, що й у славному місті Києві подібне може статися! І цей очевидний факт щосили гепнув по макитрі не найдурнішого столичного журналіста – а він, виявляється, зовсім не був готовий до ОТАКОЇ правди життя!!! І це, виявляється, дуже неприємна штука, панове добродії…

Але як таке взагалі можливо?! Невже ж люди дотепер не відбігли надто далеко від пальм, з яких тільки вчора спустилися їхні мавпоподібні предки?! Бо інакше не пояснити існування у ХХІ столітті сексуального рабства, та ще й на догоду світочу світової демократії… Що ж, однією рукою – залізною – наводимо лад у нестабільному регіоні планети й показово вішаємо знахабнілого диктатора,[23] а з іншого – блудливими ручиськами підгортаємо під себе чергове наше дівча для плотських збочень… Бр-р-р!!!

Нічого іншого в голову не лізло, тож коли за вікном остаточно посутеніло, Олег доїв рештки капустяного салату, випив третю за день чашку зеленого чаю й увімкнув «Професіонала»: адже, окрім Жана-Поля Бельмондо, у цій стрічці зіграв той-таки азербайджансько-єврейський[24] геній французького кіно Робер Оссейн – щоправда, цього разу маестро виступав у ролі не шляхетного графа Тулузького, а головного негідника-спецслужбіста. Загалом, день минув у розвихрених почуттях, і знайти щирий спокій не допомогла навіть звична кінотерапія: образи минулого заважали.

На щастя, у неділю було легше: особливо трудитися над програмою «батьківського дня» не довелося, оскільки ще три тижні тому стартував показ американської мультяшки «Епік»,