Читати книгу - "Сліди на піску"

Отак ми нарешті доповзли через Чоп, Мішкольц і Братиславу до столичного Відня… Думав я, що на власні очі побачу славетну столицю Європи, як полюбляли називати Відень галицькі австрофіли, – з його палацами, соборами й цісарською резиденцією. Та де там!

Наш телятник зупинився на останній запасній колії товарної стації із закіптюженими гамазеями та зношеними паротягами, що вишикувались один за одним на заіржавілих, порослих чортополохом рейках. Фельдфебелі й капрали забігали вздовж потяга, відчиняли вагони, викрикуючи незрозумілі покутським хлопцям команди; потім нас погнали на привокзальний плац, і там ми лаштувалися із своїми клунками у схожі до арештантських колони. Служиві улани, які супроводжували наш ешелон, виводили з вагонів вороних гуцульських коників, реквізованих у Жаб’єму й Косові, зв’язали їх по шестеро й попудили попереду нашої валки. Відень із своїми шпилями веж і костелів зникав позаду нас у густому тумані, що здіймався над Дунаєм, а перед нами здиблювалися засніжені вершини альпійських гір, з-поміж яких витікали річки й потоки, й старшини привели нас нарешті до барачного поселення, що сховалося на дні Східних Альп – за Медлінгом і перед Баденом – між двома мілководими притоками Дунаю.

Бараки були низькі й довгі, немов стайні, їх заселювали рекрутами й кіньми на рівних правах, з тією лише різницею, що в конюшнях стояли глибокі жолоби для фуражу, а людські бараки були заставлені двоповерховими залізними ліжками, а одне – для командира – стояло збоку під віконцем, і на нього склав свою амуніцію фельдфебель Отто Кац, з яким нам довелося відбути тримісячну муштру на плацу за колишніми бараками для галицьких біженців, у чарівній і дикій гірській місцині.

Нас вмундирували, роздали п’ятизарядні карабіни, вишикували в бараку вздовж ліжок, й фельдфебель Кац, вусатий тіролець, повільно крокував, погойдуючись на носаках, вздовж здвоєної шеренги і з напускною суворістю придивлявся до виправки новобранців, а теж до виразу облич, на яких мали відбиватися лише вірнопідданість, субординація, готовність виконати наказ – і ніякої там хоча б тіні смутку, розгубленості або, крий боже, невдоволення не сміло висвітитися в очах молодих жовнірів.

Біля мене на правому фланзі стояв виструнчений, мов до рапорту, високий, кремезний, із зухвалим полиском в очах Мелитон Небожитель; незалежний його вигляд умить запримітив фельдфебель, і видно було – відразу пройнявся солдафонською неприязню до новачка. Пильно приглядався до виправки бравого новобранця – кутського штрамака, який звик дбати про свій зовнішній вигляд, і довго не міг знайти зачіпки; фельдфебель міряв очима Мелитона з голови до ніг та впоперек, і, врешті-таки запримітивши на комірі його кітеля загнуту вилогу, втішно вигукнув:

«Unförmlich!»[7]

Він вивів Мелитона з шеренги й злісно сіпав за вилогу коміра, раз у раз повторюючи незрозуміле слово; Мелитон слухняно поправляв комір, пригладжував долонями кітель, дотикався до багнета на поясі, відтягував пальцем ремінь карабіна, щоб тісніше приліг до спини, й коли фельдфебель уловив нарешті в очах новобранця близьку до страху покірність, наказав йому стати в шеренгу, спитавши при цьому:

«Was habe ich gesagt?»[8]

На мій подив, Мелитон зрозумів, про що його спитав фельдфебель, певне, знав трохи німецьку мову від тата, який частіше бував у Відні, ніж сам цісар, і відрапортував макаронічно:

«Мельдую gehorsam: ich bin оферма!»[9]

Ото, мої любі, звідси і взялася ця прозиванка для нехарапутів, яку наші люди, треба чи не треба, вживають, не розуміючи значення слова…

Та вельми прикро мені від того, що воно причепилося до всіх, хто служив у Тридцять шостому кавалерійському реґіменті, і до мене теж…

Фельдфебель Кац довго нас оглядав, однак не знайшов причини ні до кого більше присікатися. Та враз він запримітив на лівому фланзі череватого Федька Мазура й притьмом підійшов до нього. Хвилину приглядався й похитував головою, ніби журився: а що цей бельбас робитиме в кавалерії? Натужно мізкував і врешті-таки придумав йому службу, злобно посміхнувся, тицьнув Федькові пальцем у живіт, аж той перднув, і виголосив йому присуд:

«Du bist ganz unförmlich, marsch zum Schkrabkartoffel, verschtanden?»[10]

«Мельдую слухняно: я зрозумів, що мене призначено до шкраббараболі!» – радісно відказав Мазур, втямивши, що відбуватиме службу на кухні.

І був би на цьому закінчився фельдфебельський огляд, аж тут несподівано для всіх виступив із шеренги новобранець Муца, з виду якого ще не зійшов страх і повне нерозуміння того, що взагалі відбувається. Він зняв з плеча карабіна й, показуючи на дуло, проказав винуватим голосом по-польськи з надією, що фельдфебель його зрозуміє, бо німецької мови не знав, а говорити на ідиш боявся:

«Melduję posłusznie, że tu jest dziura, żeby to nie było na mnie, że to ja, bo ja już z taką dziurą dostał…»