Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Риб’ячі діти 📚 - Українською

Читати книгу - "Риб’ячі діти"

385
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Риб’ячі діти" автора Євген Вікторович Положій. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 21 22 23 ... 70
Перейти на сторінку:
нічого не чула, і роздуми про свій собачий народ її не терзали. Все, що вона знала тієї пори про сородичів, окреслювалося дитячими спогадами про лагідних цуценят із подвір’я панельної дев’ятоповерхівки та темні хмари зайд-псів, що час від часу тинялися вулицями навколо. На кладовищі Білка звикла жити самотньо, без людей і без собак, і з цього мала очевидні преференції: вся вбога їжа – пиріжки, недоїдки – діставалися їй одній; а щодо безпеки, то на кладовищі жилось безпечно. Не порівняти з базаром, куди вона потрапила згодом, – там вони ходили купами по троє-четверо псів, і не тому, що так хотілося, а тому, що кожен тягнувся за кожним, вважав, певне, що товариш знає і знайде трохи більше, і якщо комусь дістанеться, то потроху дістанеться і всім разом. У цьому і є логіка виживання – щоб збившись докупи, сховатися на ніч до картонної коробки, що завбачливо залишали для них торговки, притиснутись одне до одного, зігрітися і хоча б якось переночувати, перезимувати – без іншого тепла, інших собачих тіл зиму на базарі не пережити. Але назагал Білка розуміла чітко – розумній самотній тварині прохарчуватися простіше. Як доказ – ось вона, лежить на веранді і теліпає на сонечку куцим хвостиком, і уявити тут ще якогось собаку абсолютно нереально і неприродно, та й чисто з естетичних міркувань ще одна фігура не вписується в композицію художника, гав.

Тому вона дуже здивувалася, почувши діалог художника по телефону. «А я тобі кажу, що не можна в жодному разі порівнювати тварин і людей у цьому аспекті! У людей – товариство, колектив, дружба, кінець кінцем, а в собак – зграя, яка гризеться поміж собою! Так, у нас також є такі… е-е-е… явища, як натовп, і часто натовп перетворюється в зграю, наразі, інстинкти, поштовхи інколи зовсім схожі, як і наслідки, проте чи є відчуття товариства, дружби у псів поміж собою? Спеціалісти кажуть, що є?! Ну, не знаю, неважливо, насправді. Важливо, що ми – не зграя, ми – бродячі пси-одинаки, приречені на вимирання, бо рано чи пізно ті пси, що об’єдналися в зграю, або змусять нас до них приєднатися, або виштовхають на голодний маргінес. З ким об’єднуватися, кажеш? Обов’язково і в першу чергу – поміж собою; заховати, придушити, розмити псевдоіндивідуалізм, що приводить не до процвітання, а до деградації, дезінтеграції – ну, не вміємо ми незалежно проживати самостійно своє життя і бути позитивними і конструктивними, аж ніяк, розумієш, Миколо?! Розмити, відмовитись! Я покажу вам, як! Я продемонструю – відмовлюся від свого дня народження; у мене – знайте! – віднині немає свого персонального свята, тільки День незалежності. Так, звичайно, ще є Різдво і Пасха, перепрошую наразі. Тож прошу всіх – завтра не приходьте, дарма подарунків накупили, поспішили, так і передай усім!»

Однак наступним вечором, як художник цілий день не відбивався, в майстерню запхалась гучномовна і виразна купа чоловіків з цигарками і люльками в зубах, із сивими бородами, в беретах і картатих сорочках. Вони ставили свої парасольки в кутку на веранді і, не знімаючи взуття, проходили всередину – і перше, що їх дивувало, – білий собака, зображений різною технікою у різноманітних ракурсах, в основному, графікою (тут в кольорах особливого вибору не було, можливо, в цьому і полягає велика мудрість графіки, чорно-білого фото і кіно – у чіткій і ясній визначеності, природності сприйняття зором). Друзі художника кивали головами і якось дивно на нього поглядали, а ще дивніше – на Бемоль, кроками міряючи велику кімнату, заставлену і завішену вже готовими собаками і ескізами, тобто собаками майбутніми. Крім схожих беретів, половина друзів художника була вдягнута в джинси, інша половина – в трохи закороткі штани, начебто якийсь спеціальний мистецький стиль. Коли накрили стіл – себто як накрили: наставили пляшок, нарізали бутербродів, накидали консервів, – всі вони раптом закричали, зацокали склянками і стали жадібно пити та їсти і в один голос хвалити Бемоль – тепер вона відкликалася на Бемоль, після Білки, Білла і Білявки (так кликали на базарі).

– Що за дивне музичне ім’я? – пожартував хтось із сивобородих чоловіків. – Назвав би краще Пензликом або Гуашшю, ти ж художник.

Бемоль злякалася, що хазяїн зараз почне розповідати справжню історію виникнення її нового імені – через кинуту в неї ганчірку, не хотілося, щоб усі знали про таке приниження, проте той виявився справжнім джентльменом і запитав, чи правда, що онука співрозмовника звуть Лоренцо, а по батькові він Іванович, на чому тема імен одразу якось вичерпалась. Поки говорили перші тости і пили не перші склянки, якось непомітно серед гостей з’явилися жінки і ще зовсім молоді дівчата, яких називали точно так само, як художник називав Бемоль, – моделі.

– Я прошу хвилиночку уваги, – сказав тепер іменинник. – Хочу вам повідомити одну гарну новину.

Гості не поспішаючи повертали до господаря майстерні голови, наливали чарки і договорювали останні фрази. Сигаретний дим заполонив кімнату, і запах смаженого м’яса, що неймовірно дратував Бемоль – вона терпіти не могла смажене м’ясо; всякий раз ішла на його запах, жадібно ковтала слину і перший шматок, але випльовувала не прожувавши – їй здавалося, це були шматочки Боні і його братиків, що згоріли, облиті бензином, тієї ночі разом зі своєю матір’ю, старою хворою сукою на ім’я Нора.

– Отже, друзі й ті, хто до них приєднався! – голосно мовив художник, тримаючи в витягнутій вперед і трохи піднятій догори правій руці, наче командир шаблю, склянку. – Поспішаю вам повідомити, що сьогодні – мій останній день народження!

Мить гості стояли мовчки, наче завмерли, граючи в дитячу гру, здійнявши в подиві дугами брови, дехто, поки художник говорив, смішно рухали вухами і смикали кінчиками носів, наче не знаючи, як правильно реагувати, а потім раптом разом ображено заговорили, загули: «Ну, про що ти таке кажеш, старий! Сіріусу більше не наливати…», – але це був лише підготовчий залп. Дочекавшись, поки зійде перша хвиля обурення за смуток, який він вніс у товариство, художник продовжив:

– Ні, ви неправильно мене зрозуміли – я зовсім не збираюся помирати в найближчі років сто! – При цих словах всі зареготали, зааплодували і простягнули келихи в бік іменинника, але

1 ... 21 22 23 ... 70
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Риб’ячі діти», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Риб’ячі діти"