Читати книгу - "Маг"

Не минуло й тижня, як відповідник справді став відчутний на дотик: прокинувшись, я виявив у себе дві виразки. Майже сподівався чогось такого. Наприкінці лютого я поїхав до Афін і знову відвідав публічний дім у Кефіссії. Знав, що ризикую. Але тоді це не мало значення.

Весь день я був вибитий із колії й не міг нічого вдіяти. У селі жили два лікарі. Один практикував, обслуговував також школу, а другий — замкнутий старий румун — ніби й вийшов на пенсію, та все ж зрідка приймав пацієнта-другого. Шкільний медик раз у раз заглядав до учительської, я не міг до нього звернутися. Отож подався до лікаря Патареску.

Він глянув на виразки, тоді на мене й стенув плечами.

— Fèlicitations.

— C’est…

— On va voir ça à Athènes. Je vous donnerai une adresse. C’est bien à Athènes que vous l’avez attrapé, oui? — Я кивнув. — Les poules là-bas. Infectes. Seulement les fous qui s’y laissent prendre[38].

Пенсне на старечому пожовклому обличчі, злобна посмішка. Його тішили мої розпитування. Є шанси одужати, я не заразний, але мушу утримуватися від жінок. Патареску сам би мене лікував, якби мав потрібний дефіцитний препарат — бензатин-пеніцилін. Він чув, що такі медикаменти можна роздобути в одній афінській приватній клініці, але за них там шкуру здеруть; допіру за вісім тижнів будемо знати, чи цей засіб зарадив. Лікар відповідав мені сухо; все, що він може запропонувати, — це застаріла терапія миш’яком та вісмутом, і в усякому разі спершу треба зробити аналізи. У ньому вже віддавна зсохлася приязнь до людства. Коли я клав на столі гонорар, Патареску придивлявся до мене черепашачими очима.

Я стояв на порозі, й далі по-дурному стараючись розбудити в ньому співчуття.

— Je suis maudit[39].

Медик знизав плечима й випровадив мене. Цілком байдужий, засушений вісник голої істини.

Суще жахіття. До кінця семестру залишався тиждень, і я вирішив був негайно звільнитися й повернутися до Англії. Але здригнувся від думки про Лондон. Якщо вже не на Фраксосі, то принаймні десь у Греції можна хоч якось уникнути розголосу. На Патареску годі покластися, з ним приятелюють два-три літні вчителі; і я знав, що вони часто грають у віст. У кожному сказаному мені слові, в кожній усмішці я шукав натяку на те, що сталося. Уже наступного дня було враження, що деякі колеги поглядають на мене з прихованим кепкуванням. Якось уранці на перерві директор сказав: «Не хнюптеся, киріосе[40] Ерфе, бо інакше ми гадатимемо, що вас засмутили поваби Греції». Я сприйняв це як безпосередній натяк, таж усмішки на обличчях моїх колег були ширші, ніж на те заслужила сама репліка. Упродовж трьох діб після візиту до Патареску я дійшов висновку, що про мою хворобу знають усі, навіть учні. Щоразу, коли вони перешіптувалися, мені причувалося слово «сифіліс».

Того жахливого тижня до нас раптово завітала грецька весна. За якихось два дні земля покрилась анемонами, орхідеями, асфоделями й дикими ґладіолусами; всюди роїлися перелітні птахи. Понад головою клекотіли хвилясті ключі лелек, небо світилося яскравою блакиттю, співали учні, й навіть найсуворіші педагоги усміхалися. Весь світ окрилився, а я був прикутий до землі — позбавлений таланту Катулл[41], змушений жити в країні, схожій на безжальну Лесбію. Я провів кілька кошмарних ночей і одної з них вилив на папір довге послання до Алісон, у якому спробував витлумачити, що зі мною сталося, й сказати, що пам’ятаю весь зміст її листа, написаного в їдальні, що тепер я їй беззастережно вірю, а сам собою гидую. Втім, навіть у цьому посланні я постарався показати себе скривдженим, бо почав вважати, що розлучення з Алісон стало останнім і найгіршим із моїх ризикових вчинків. Я ж міг би одружитися з нею, принаймні мав би супутницю в цій пустелі.

Я не надіслав цього листа, натомість кожної ночі раз у раз розмірковував про самогубство. Мабуть, погибель затаврувала всю мою родину. Почалося з дядьків, яких я ні разу не бачив: перший загинув під Іпром, другий — під Пассхенделе[42]. А тоді настала черга батьків. Наглі, безглузді смертельні випадки, розгромні поразки… Зі мною ще гірше, ніж з Алісон; вона ненавидить життя, а я ненавиджу сам себе. Я нічого не створив і належу до небуття — néant. Напевно, єдине, на що я ще здатен як творець, — це моя погибель. Я вважав, що вона стане