Читати книгу - "Постріл із глибин"

Тьорнер давав свідчення з боку сімей — його викликали як свідка-експерта, беручи до уваги, скільки років він уже є капітаном великих пасажирських кораблів і яку повагу має в галузі. Проте скоро присутнім стало очевидним, що питання юристів ніякої радості в нього не викликають. Відповідав він коротко — не більше ніж одним реченням або фразою, але своїми свідченнями підтверджував звинувачення.

Юристи випитали також звіт про його перебування в морі у той момент, коли він уперше дізнався про трагедію «Титаніка», — Тьорнер тоді був капітаном «Мавританії». «Титанік» відплив 11 квітня 1912 року, а «Мавританія» — 13 квітня. Тьорнер добре пам’ятав дату відплиття, бо вона турбувала окремих марновірних пасажирів, хоч у мореплавних легендах цифра 13 і не несла ніякої небезпеки. Моряки боялися не дати, а того, що відплиття було заплановане на п’ятницю. Отримавши бездротовим зв’язком доповіді про лід по курсу корабля, Тьорнер вирішив дати великий гак на південь. Його оператор зв’язку й повідомив перші новини про зіткненні «Титаніка» з айсбергом.

Тьорнера запитали, чи було обачним рішенням для «Титаніка» рухатися зі швидкістю у 20 вузлів або навіть більше, враховуючи можливу наявність льоду. Його відповідь була чи не найбільш емоційною з усієї розмови:

— Звичайно ж, ні! Двадцять вузлів крізь льоди! Нічого собі![136]

Тьорнер пояснив, що найкращим рішенням було рухатися дуже повільно або ж і взагалі зупинитися. Він погодився, що бездротовий зв’язок був дуже корисним способом попередити капітана про наявність льоду, але відкинув припущення, що капітан може й сам зробити висновок про небезпеку, слідкуючи за температурою води та повітря під час плавання. Тьорнер пояснив, що від такої інформації немає ніякої користі:

— Те саме, що ліпити пластир на дерев’яну ногу.

Тьорнер також висловив свої сумніви щодо корисності спостерігачів. Згідно з інструкціями «Кунард», на марсі постійно мають перебувати два спостерігачі, але «я називаю їх прикрасою торговельної палати — вони тільки й думають про дім та рахують свої гроші».

На питання, чи видаються спостерігачам біноклі, він відповів:

— Звичайно ж ні. З таким самим успіхом можна дати їм пляшки з-під содової.

Проте Тьорнер сказав, що він завжди подвоював пости спостереження, проходячи у водах, де може бути лід: на носі судна ставили ще двох спостерігачів.

Тьорнер також додав, що не має значення, яких заходів ужили та які висновки зробили, — лід завжди загрожуватиме безпеці судна.

Вражений, один із юристів запитав:

— Ви що ж, нічого не навчилися з цієї катастрофи?

— Абсолютно нічого, — відповів Тьорнер. — Таке відбуватиметься й далі.

Під час свідчень юристи також приділяли увагу судну Тьорнера, «Лузитанії», з її водонепроникними палубами та дверима, особливо поздовжніми бункерами.

— Це ж дуже незвично для комерційних суден, чи не так?

— Так, — відповів Тьорнер. — Це для захисту.

Дальші питання дали юристам зрозуміти, що капітан мало цікавиться конструкцією кораблів узагалі й власного зокрема.

— Ви ж не фахівець у механіці, так? — запитав один з юристів. — Ви мореплавець?

— Так.

— І ви не приділяєте уваги конструкції кораблів, так?

— Якщо вони плавають — ні. А якщо тонуть — я забираюся звідти.

На запитання, чи є в «Лузитанії» та її сестри «Мавританії» якісь «особливості» в конструкції водонепроникних дверей, Тьорнер відповів: «Я не знаю».

Після цього адвокат запитав:

— До трагедії «Титаніка» ми ж вважали, що ці величні кораблі непотоплювані, чи не так?

— Хто вам таке сказав? — перебив його Тьорнер. — Ніхто, з ким я будь-коли ходив у море, не довів цього.

Свідчення закінчувалися питанням, чи залишиться на плаву корабель з п’ятьма затопленими відсіками.

Тьорнер відповів:

— Шановний сер, я нічого про це не знаю. Це залежить від розмірів відсіків та від плавучості судна. Якщо плавучість буде — воно залишиться на поверхні. Якщо ні — піде на дно.

І він повернувся на свій корабель.

Того самого дня, у п’ятницю, 30 квітня, судно іншого виду теж вирушило в напрямку Британських островів — німецька субмарина U-20 (Unterseeboot-20)[137]. Екіпаж субмарини отримав накази, які надавали звичайному патрулюванню статусу особливої терміновості. О шостій ранку без фанфар підводний човен вийшов з порту в Емдені, що на північно-західному узбережжі Німеччини. Екіпажі підводних човнів називали Північне море «яскравим Гансом», але того дня небо та вода були сірими, як і пласке узбережжя, що оточувало бухту. Субмарини стояли одна коло одної в місці швартування, з’єднані мотузками за рубки, що стирчали як замки вдалечині. Вітер силою в 4 вузли дув у напрямку берега.

U-20 рухалася річкою Емс у напрямку моря. Вона не видавала жодного звуку й не лишала по собі майже ніякого кільватера. На рубці стояв капітан-лейтенант Вальтер Швіґер, командир субмарини, у кашкеті та водозахисній шкіряній формі. Рубка являла собою низеньке приміщення,