Читати книгу - "Вітри сподівань"

— Біжіть на узбіччя, тікайте!.. Звільніть… Звільніть шлях!.. Ми зараз!

Чули його бранці чи не чули, важко збагнути, та коли гармати замовкли, з передніх шанців почали вистрибувати оборонці міста і кидатись вперед туди, де тільки-но падали ядра. Ті полонені, що затуляли собою ляхів, рвонули вбік, роблячи спроби скинути важкі торби. Вони плуталися в гілляччі, проте втікали не озираючись. За мить перед тими, хто атакував з боку Шаргорода, опинилися недобитки ляської колони, які не могли оговтатись від оглушливих вибухів та диму. Перед ляхами, немов дідьки з пекла, з’явилися козаки й ошаліло сікли шаблями тих, хто прагнув позмагатися в борні.

З деяким запізненням з другого ряду шанців почали вибігати інші оборонці. І вони ще встигли обагрити свої шаблі ворожою кров’ю. Ляському війську нічого не лишалось, як спробувати зупинити шаргородців і відступити, та нова хвиля атакуючих не дала зробити це впорядковано.

На шляху зав’язалася некерована бійня. Задні ряди ляського війська штовхали передніх до наступу, а перед тими виблискували смертоносні шаблі та рогатини. Голота зі своїми також встряв у цю бійку, завзято покрикуючи:

— Гуртом, гуртом, тримаймося… Так, так, лоскочіть панів!

Бій уже тривав не тільки на шляху, а й у лісі. Вояки стояли по коліна у воді, одні ганялися за іншими, а деякі поранені падали у холодну воду і, вимахуючи руками, захлиналися.

Уже з десятки Санька двоє хлопців, не витримавши натиску дужих ляхів, звалилися під ударами шабель. Та решта відомстила за забитих товаришів. Під підбадьорливі крики Санька вони прикінчили тих дебелих кривдників. Побоюючись, аби ще не згубити когось зі своєї десятки, Голота наказав відходити.

— До шляху!.. Дідько з ними! Нехай у холодній вода швендяють… Гуртом відходимо! — скомандував Голота, і всі, згуртувавшись, посунули назад.

Раз по раз до них проривалися ляхи, пробуючи затягнути до бійки, але вже по лісу чулися голоси інших старших — до відступу. Втративши двох з десятки, хлопці добралися до шляху, на якому лежали, як кого застигла смерть, люди. По ньому, оглядаючись у бік ляхів, відходили розгарячені боєм шаргородці і все ще вигукували ворогам щось погрозливе.

Побіля шанців сотенні вже збирали гурти копачів, і Санько також послав до гурту Микиту Бабуха та Ілька Титикала. Сюди зганяли й полонених ляхів і, обшукавши одяг, поїли водою та давали в руки заступи, аби вони поховали своїх загиблих товаришів.

Біля фортеці засурмила труба, і до козаків донеслася звістка про збір старшин та сотенних до курінного Давида Нагорного.

Санько, лишивши при шанцях четвірку зі своєї десятки, попрямував у бік фортеці. Тут уже зібралося більше десятка старшин, і, поки надходили інші, задоволений курінний Нагорний походжав перед ними. Когось вихваляв, обіймаючи, а комусь дорікав за зволікання під час бою.

Санька Голоту спочатку стиснув в обіймах, а потім пригримнув на нього:

— А ти, Голото, не старший над гармашами, щоби керувати, дідько б тебе вхопив. Аби ти не був спасителем отих полонених, дістав би на горіхи…

Санько мовчки стояв, боячись, щось не те «ляпнути», і коли Нагорний відійшов до інших, полегшено зітхнув.

Опитавши всіх про загиблих людей, курінний сумовито промовив:

— Шкода своїх… Полягли вони, та ляхові надовго охоту відбили лізти у Шаргород.

Сьогоднішню ніч десятка Санька мала ночувати вдома, бо не мали спочину вже майже дві доби. Прощаючись зі своїми, Санько напутив:

— Хлопці, не залежуйтесь попід боками… Назавтра на сході сонця — до шанців!

Всі розвеселилися, відчуваючи домашній прихисток, а Лука Мудрак не втримався, щоб не шпигнути Голоту:

— Ви, десятнику, не проспіть! У вас Софія — перша молодиця по місту!

Санько хотів гримнути на Луку, проте, згадавши Софійку, засміявся і, по-доброму відмахнувшись, кинув:

— Та я рано простягнуся спати…

Всім сподобалася лукава відповідь десятника, і козаки, жартуючи, почали розходитися по домівках.

Тільки-но Воронько заіржав, вступивши на подвір’я, як назустріч вибігла простоволоса Софійка. Вхопившися за стремено, ледве не стягнула Санька на землю. Він швидко спішився і, не розуміючи, чому вона так хвилюється, обійняв, почав примовляти:

— Не мають ще ляхи такої шаблі, щоби мене дістала! Втішайся вже, я Воронька поїтиму…

А жона, не відпускаючи Санька, плакала. Нарешті підняла голову і щасливо промовила:

— Ти живий! Коханий мій, щастя моє!

Тут виглянула з хати Ядвіга, і Санько, стримавшись від сліз, підвів Софію до матері, збентежено промовив:

— Йдіть до хати, ще холодно надворі… Не літо, либонь…

Софійка слухняно ступила на поріг, а Ядвіга, змовницьки глянувши на Санька, зачинила за собою двері.

Втомлений Санько швидко впорав чотириногого друга і поспішив до хати. На припічку в казанах парувала вода, і