Читати книгу - "Прощавай, рудий кіт"

Аарне похитав головою.

— Я не здамся, — сказав він.

Андо махнув рукою.

— У житті ми завжди повинні підкорятися.

— А я не підкорюсь. Я зроблю так, щоб мені ніхто не міг дорікнути. Почну вчитися. Ще побачимо.

Андо хотів сказати: «Що ж, тоді, вважай, Корнель переміг — адже йому саме цього й треба». Але він чомусь промовчав, тільки сам до себе всміхнувся.

У центрі міста диміли труби, вітер гнав дим назустріч снігові. На вулицях безлюдно.

Вони розпрощались. Андо увійшов до під'їзду свого п'ятиповерхового будинку. Великі скляні двері зачинилися за ним. Аарне лишився сам. Вечоріло. Він не міг ні про що думати. У правому черевику противно чвакало. Стало холодно… Чому мати написала Корнелю? Що це означає? Тітонька Іда? Нічого не розумію…

Що буде з мамою, якщо їй розпишуть усю цю історію? Вона, мабуть, почне плакати.

Засвітилися вуличні ліхтарі. Все було таке гнітюче. Він увійшов до свого жовтого будинку.

Тітонька Іда не проронила жодного слова. Поставила на стіл тарілку, налила чаю і пішла з кухні.

Тиша…

Тітонька пішла, як завжди, плести, а її сестра давно вже спала. Лінди, певно, не було вдома. Аарне згадав про Майю. Цікаво, чи Майя вже знає? Що вона думає? Хлопець відсунув тарілку. Раптом йому захотілося почути голос Індрека. Чия ж правда? Хіба кохання — злочин? О легковажність!.. Було вже близько десятої вечора. Корнель завжди був для Аарне наче батько. А тепер? «Як я ненавиджу його!» — думав хлопець. Але з другого боку… «Я — егоїст». Він підвівся і пішов спати. Йому збиралося на плач, але не було сліз. Попереду ще стільки неприємностей. Завтра буде видніше.

«…Повір, на світі багато дівчат, кращих за мене. Аарне, всі твої неприємності останнім часом сталися через мене. Я не хочу, щоб ти страждав. Я боюсь. Я не варта того, щоб ти страждав. Таких турбот варта краща і розумніша людина. Повір мені, любий!.. Я не хочу бути нещасною. Майя».

Дівчина сиділа, схиливши голову на руки. Аарне поклав листа на коліна і чекав, коли Майя підведе очі.

— Ти чуєш…

Майя затулила обличчя руками. Але хлопець побачив її перелякані очі.

— Навіщо ти написала цього листа? Скажи, будь ласка.

Нарешті дівчина опустила руки. На щоці лишився червоний слід. Голос її тремтів.

— Скажи, а ти не боїшся? Ти не боїшся, що, може, колись пожалкуєш за цим?

— За чим?

— Ти просто жалкуватимеш, що зустрів мене, що ми познайомились. Ти розумний, хороший… А я…

— Ти кажеш це тільки для того, щоб я спростував твою думку. Ти й сама не віриш тому, що кажеш.

Майя мовчала. Нарешті вона прошепотіла:

— Ні, я кажу правду.

Аарне підвівся і одразу ж сів.

— Це неправда. Де взагалі правда? Власне, нічого не сталося. Безглуздя! Я не боюсь! — Але він обманював. Сьогодні він боявся більше, ніж будь-коли раніше.

— Я боюсь, — мовила Майя.

— Чого?

Дівчина була наче у сні, відповідала неуважно і сумно. Аарне хотів їй усе пояснити, розвеселити її. Але йому самому нічого не було ясно, і сміятися зовсім не хотілося.

Майя спитала:

— Ти мене любиш?

— Так.

Відповідь анітрохи не втішила дівчину. Дівчата завжди розумніші за хлопців. Майя вже знала, що хлопці на таке запитання майже завжди відповідають ствердно. Навіть тоді, коли вони вже не кохають. Чому? Інколи — щоб примусити себе в це повірити, інколи — за звичкою, інколи — із співчуття, інколи — від самотності.

— Скажи, я та дівчина, яку ти шукав? Яка потрібні тобі?

Відповіді довелося чекати довго. У нас у всіх є свій ідеал, своя «жінка безсонних ночей». Насправді її немає. Інколи ми зустрічаємо її на вулиці. Якби ми познайомилися ближче, то зрозуміли б, що то лише тінь нашого ідеалу. Може, у неї просто були схожі очі, губи, голос, постать чи хода. І ми миримося зі своєю земною любов'ю. О, навіщо бути таким скептиком: на землі ми й любимо по-земному. Але ідеалу не втрачаємо. Він приходить до нас сумного вечора чи тоді, коли з'ясовується, що наша кохана не має ніякого уявлення про теорію відносності або в неї просто невмите обличчя. Адже чоловіки такі причепливі.

— Ні.

— Що?

— Ні. Ти не така. Я буду чесним.

— Отже.

— Ти повинна стати такою!

— Якою?