Читати книгу - "Колиска сонця"

не встигали закриватись. І чого б не вибрати собі рівню? Так ні. Норовистого характеру вдалася. Затялася на своєму: не вийду ні за кого. Любила Габеля. І за що тільки — досі не дійду. Тепер він, як яблуко недопечене, а тоді й поготів миршаве, непоказне було. Та хіба серцю накажеш: любила та й по всьому. І думаю, не за багатство. Душа в нього тоді була іншою, аніж у батька і братів — світліша, людяніша, ще не очорнена блиском грошей. Старий Габель, коли дізнався про сина, трохи розуму не позбувся: не додасться тепер нічого до його готарів. А нашої землі кожному якраз стачило по скибці — бери її під пахву — і на всі боки світу. На перший раз страшно провчили Габелі Іштвана: зв’язали віжками у хліві і вимоченими в’язелями так били, що всю шкіру посікли на спині — місяць чорний ходив. Та не вбили любові. Молоді і далі зустрічались, правда, тепер уже поза людськими очима: то в горах у нашій зимівці, то в лісі… Знав про це старий Габель. Та видів, не дасть ради сину, і вирішив віддати Іштвана в армію: там розуму навчать.

На столі докліпувала, конаючи, свічка. Махнюк умовк, піднявся із-за столу, добув із скрині нову, запалив і, ніби освітлюючії в собі давні спомини, поклав свічку перед самими очима.

— І порішили вони з сестрою: Габелю треба втікати. У ті роки багато наших хлопців перебиралися потаємними стежками до Радянського Союзу.

Ой, і помстилися нам Габелі…

Свічка на мить пригасла, а далі яскраво освітила Махнюкові очі, що широко дивилися у той страшний день.

* * *

…Анну пробудило незвичне світло. Воно струмувало казково-білими потоками знадвору, і вічно підсліпуваті вікна на зимівці немов прозріли: дивились на дівчину якось здивовано, запитуюче… Анна припіднялась на ліжку, роззирнулась і здалося чомусь, що стіни і стеля у зимівці стали вищими, чистішими, немов із дивним світлом у хату припливло свято. Зовсім поруч, на дверях, за одну ніч встигло вирости і розквітнути буйне дерево інію. Тремтячи від холоду, Анна вискочила з-під ковдри, хутко одягнулася і метнулась на двір, аби нагодувати худобу, доки Петро надійде із села звозити із верхів сіно. Розчинила двері і завмерла на порозі — навколишні гори, немов новонароджених, спеленали сніги. Вони хвилями слалися верхами, а потім веселими отарами текли донизу, у село. Пругкий вітер помалу розганяв хмари, і сніги раптом зацвіли на чистих галявинах небес, що низько опускалися на маківки гір. І від того — скільки бачилося — все на землі стало добрішим, людянішим, лагіднішим, немов світ, такий жорстокий і несправедливий, за одну мить переродився.

Анна подивилась на білу вершину Жорнини, через яку позавчора вночі пішов Габель, і під серцем недобре занило. Вона ступила кілька кроків від зимівки, впала на коліна і почала молитися снігам.

— Будьте ласкаві, — благала Анна сніги, — заметіть за ним дорогу, аби ніхто не вивартував, зогрійте його, коли буде замерзати, додайте йому сили, коли занеможе, спасіть від звіра і лихого ока…

Слова невідомої досі нікому молитви народжувались у ній одне за одним, спливали до серця легко, прозоро, як спливає до губ спраглого із глибин землі дзвінка джерельна вода. Вона довго стояла на колінах, ревно просила, благала, і була її молитва чиста, безвинна, як сніги, що цвіли на синіх галявинах небес.

Потім встала, вилізла на оборіг, скинула кілька оберемків сіна і знесла вівцям. Вичистила хлів, зайшла у зимівку за відрами і побігла до потоку, що не замерзав навіть лютої зими. Зачерпнула води, кілька разів сполоснула обличчя — від чого стала ще свіжіша — і тільки рушила назад, як на груні, що застеляв собою село, завалував собака. Анна метнула зором і скам’яніла: розмахуючи вилами, плутаючись у снігах, схилом біг старший син Габеля, а старий, без шапки, в одній сорочці, ковзав попереду на коні. Aннa могла ще врятуватись: добігти до зимівки, підперти колодою двері і боронитись, доки не наспіє Петро. Але вона ніби загрузла в снігу. Дивлячись на постаті, які мчали прямо на неї, вона ніби й раділа, що не довелось довго чекати, жити у вічному страху, що все сталося несподівано. Єдине молила в душі: аби так само швидко все і скінчилося, щоб довго не мучитись.

— Суко! — підлетів першим на коні старий, — де Іштван?!

Сплигнув на землю, схопив Анну за груди і почав люто трясти.

— Де Іштван, скажи, де він! — блимав налитими кров’ю очима.

Тут підоспів і син. Повільно заніс над нею вила.

Анна була на диво спокійна. Її охопила така байдужість, ніби перенесла на своїх плечах сотні років із радощами і болями, стражданнями, і це життя уже настільки втомило її, що смерть, коли вона прийде зараз, буде найбільшим блаженством.

— Що ви, няню, панькаєтеся з нею! — прохрипів, тяжко сопучи.

В очах Анни потемніло.

Син, важко дихаючи, відійшов убік. Aннa лежала горілиць на землі і сніг — такий пречистий і невинний зранку — зацвітав довкола неї червоно-червоно. Старий з ненавистю дивився на дівчину і раптом згадав, як у молодості він ступив на гадюку. Гадина холодним тілом вмить обвилася довкола його ноги і ледь не вжалила. Щастя, встиг схопити її за голову і відкинути, а далі підняв ломаку і за гадюкою, але її сховали кущі. Все життя Габель потім полював за гадинами і ніяк не міг заспокоїтись: не знав, чи вбив саме ту, яка хотіла ужалити його. І ось зараз старому здалося, ніби перед ним, у снігу, лежить саме та гадина, за якою полював ще із молодих років. Настав час розплатитися! Він навіть відчув на своїй литці холод гадючого тіла. Кинувся до Анни і у припадку люті почав топтати її ногами, ніби хотів врешті зігнати із себе той гадинський холод.

— У жандармерію її, там розкриє рота!

Скривавлену Анну кинули через сідло на коня і повезли у село.

Молодий Габель вів коня