Читати книгу - "Шепіт на вітрі"

Баньїп сів під деревом і розгорнув свій сніданок.

— Чи немає у вас перцю й солі? — запитав він Сіру Шкурку. — Кухар цього замку — безвідповідальна людина. Терпіти не можу смажених жаб без перцю і солі.

Сіра Шкурка витягла з сумки сільничку й перечницю і простягнула баньїпу.

— Зручна в тебе кишеня, — зауважив той і провадив далі: — Який сенс пропонувати вам їсти, коли через годину я вас уб’ю? Якщо ж у вас є щось смачненьке, віддайте ліпше мені, я з’їм усе те о третій годині, коли п’ю чай. А зараз, аби згаяти час, розповім вам історію свого життя.

— Вас дивує, чому я не викидаю з ніздрів полум’я і дим, — почав баньїп, проковтнувши чергову порцію жаб’ячих лапок. — Мені це не подобається, ось чому.

А історія моя ось яка. Я народився в болоті, всі баньїпи народжуються в болотах. Мої батьки були звичайними баньїпами без особливих талантів. Тато, бувало, так ревів ночами, що лякав усіх довкола. Вдень він рибалив і полював на тварин, що приходили на водопій. Ми жили добре. Але тато страждав від того, що не був поважною особою. Інші баньїпи жили в гарних печерах з підлогами, вистеленими болотною травою. Ми ж мешкали у лігві, де замість підлоги було багно. Мама й тато вирішили, що, коли я зумію обійняти посаду сторожа прекрасної принцеси, вони стануть поважними особами. Це відповідальна посада, і тато міг би пишатися нею. Іншого виходу не було.

Отож він послав мене до школи драконів, де драконенят вчать стерегти прекрасну принцесу. Директором школи був старий рицар на ім’я Святий Георгій. Ви чули про такого? Колись він виграв жорстоку битву з драконом. Святий Георгій навіть стверджує, що вбив його. Не знаю, так це було чи ні. Єдиний правдивий вислів в його устах — це «Добрий день».

— Я чув про нього, — сказав Пітер. — Він справді вбив дракона. Ця історія називається «Святий Георгій і дракон». Він був славний рицар.

— Він теж так каже, — презирливо мовив баньїп.

Пітер вирішив не сперечатися. Не тому, що боявся баньїпа, ні. Хлопець тримав у руці чарівну пелюстку і тому нікого не боявся, просто він не любив сперечатися.

— Усі наші вихователі були рицарями, які колись билися з драконами, — вів далі баньїп. — Їхнім завданням було навчити нас битися з рицарями так, щоб ніхто з них ніколи не зміг визволити прекрасну принцесу. Це була жахлива школа. На світанку вихователі шикували нас, і ми крокували на сніданок. Годували ж нас розплавленою лавою та розжареним вугіллям. Вважалося, що ця їжа необхідна для драконенят, яких вчили дихати на своїх ворогів вогнем і димом.

Після сніданку нас виводили в поле. Верхи на конях рицарі в чудовій амуніції, що сяяла на сонці й сліпила нам очі, ставали навпроти. Їхні коні били копитами, закидали голови й радісно іржали. Рицарі тримали напоготові довгі піки й нападали на нас, вигукуючи: «Таллу-хо! Таллу-хо! Захищайтеся, сер! До ваших послуг! Здавайтеся!» — і тому подібне. Ото була колотнеча! Ми дмухали вогнем, полум’ям, а ще більше — димом. Але ж ми були ще малі й тому викидали вогонь лише на десять футів. Ті, хто добре поснідав, сягали дванадцяти. Я ж не міг перевищити й шести футів. Щоб уникнути ударів вершників, треба було весь час ухилятися. Боже мій! Як ми крутилися! Аби в нас не влучили списами, ми плутались в ногах у коней, хльоскали їх своїми хвостами, рикали, кусалися, вишкіряли зуби, перекидалися. Мені перепадало найбільше, бо я вкритий шерстю, а дракончики — лускою. Списи ковзали по них, не зачіпаючи. До того ж вони могли перекусити спис, якщо їм вдавалося вчепитися в нього зубами. Мені було значно важче. Рицарі здирали з мене шкіру шматками і довбали мої ребра наконечниками списів. Траплялося, я несамовито ревів — це бойовий клич баньїпів, — але мій рев не справляв на вояків, навчених вбивати драконів, ніякого враження.

Якщо ми ламали їхні списи, вони кидалися на нас з мечами. Вогонь, який ми на них викидали, не завдавав їм шкоди, бо відбивався від їхніх панцирів, а оскільки вони ніколи довго не затримувалися на одному місці, нам не вдавалося розжарити панцири так, щоб спекти в них рицарів. Врешті-решт ми тікали з бойовища.

Вони полюбляли після бою чаювати, п’ючи окріп з металевих кухлів і розповідаючи один одному брехні про кількість драконів, яких нібито вбили перед тим, як стали вихователями. Сідали на траві та й точили ляси, а ми слухали їхні розповіді з-за паркану.

Я кипів від обурення. Якось уночі, коли я спочивав у гуртожитку, де ми мешкали, і слухав стогін та зітхання дракончиків, у мене виникла ідея. Наступного ранку, коли нас зібрали на полі, я кинувся до озера, яке було поруч зі школою, і випив з нього стільки, що рівень води впав на два фути. Як у мене тоді страшенно бурчало в животі! Це в шлунку шипіли розжарені шматки лави, які заливала вода. Я нікому нічого не сказав, повернувся і став у стрій з дракончиками. Коли рицарі почали нападати, я вдарив по них сильними струменями води з кожної ніздрі і позбивав їх з коней на купу. Річ у тім, що я міг довго підтримувати сильний напір води і спрямовував її просто на войовничих рицарів. Вони, думаючи, що прорвало греблю, верещали, сипали прокльони і намагалися знову вилізти на коней, але струмінь води збивав їх з ніг, і вони знову падали, гублячи свої списи.

Драконенята раділи. Всі хотіли навчитися викидати воду замість полум’я, але це було неможливо. У драконячих шлунках бушує вогонь, тому вони зсередини оббиті залізом. Якщо дракони вип’ють води, залізо зіржавіє і у них виникнуть виразки шлунку.