Читати книгу - "Небезпечне сватання"

Лікар почекав, поки Семун заспокоїться. Нарешті той перестав плакати і спитав, пильно дивлячись на лікаря:

— А до нього вернеться здоров’я?

— Можливо. Поки що важко сказати напевне.

Семун задумливо похитав головою.

— Можливо, — промурмотів він.

Лікар не хотів перший порушувати мовчанку, щось у Семуні було таке, що стримувало його. Раптом Семун підняв голову.

— Дякую за добру звістку, — сказав він, подав лікареві руку і пішов до хутора.

Тим часом Інгрід сиділа біля хворого.

— Коли ти маєш силу слухати, то я тобі розповім щось про батька, — сказала вона.

— Розповідай, — мовив він.

— Того вечора, коли лікар приїздив сюди вперше, батько кудись пішов, і ми не знали, де він. А виявилось, що він був на весіллі. Всі гості злякалися, коли батько прийшов туди. Він сів до столу й випив з ними. Потім молодий казав, що йому здалося, начебто батько сп’янів. Аж тоді він почав розпитувати про бійку, і йому докладно розповіли, як вона відбувалася. Тим часом надійшов Кнут. Батько захотів, щоб той сам розказав про все, і вийшов з ним на те місце, де ви билися. Всі гості пішли з ними. Кнут розповів, як ти на нього насідав, як ударив його по руці і вона задерев’яніла. А далі не хотів розповідати. Тоді батько випростався й спитав, чи не так усе потім сталося. З цими словами він схопив Кнута в оберемок, підняв угору й повалив на кам’яну плиту, де ще лишилася твоя кров. Притримуючи його лівою рукою, він правою вихопив ножа. Кнут змінився на виду, гості замовкли. Дехто з них бачив, що батько плакав, але він нічого не зробив Кнутові, тільки ще раз підняв його і знов кинув на землю. «Не маю сили відпустити тебе», — сказав батько. Тримаючи Кнута під собою, він пронизував його палючим поглядом.

Тієї хвилини повз них проходили дві старі жінки, й одна з них мовила: «Подумай про своїх дітей, Семуне Гранлієне!» Кажуть, що батько зразу відпустив Кнута й пішов геть із хутора. Кнут після цього забився десь до кімнати і більше не з’являвся серед весільних гостей.

Тільки-но Інгрід скінчила свою розповідь, як двері відчинилися й хтось заглянув до кімнати. То був батько. Вона негайно вийшла, а батько підійшов до Турб’єрна. Ніхто не знає, про що вони говорили, матері, яка стояла під дверима, здалося, начебто мовилось про Турб’єрнове одруження. Але вона не була певна цього й не хотіла заходити до кімнати, поки там сидів чоловік. Коли він вийшов від сина, вираз його обличчя був лагідний і спокійний, а очі почервонілі.

— Наш син житиме, — сказав він, минаючи Інгеб’єрг, — та бог святий знає, чи до нього вернеться здоров’я.

Інгеб’єрг заплакала й пішла за чоловіком. Вони сіли поруч на східцях до повітки й багато про що переговорили за той вечір.

Коли Інгрід знов тихо зайшла до Турб’єрна, він тримав у руках аркушик паперу і спокійно, спроквола сказав:

— Передай цього листа Сюневе, коли побачиш її.

Прочитавши його, Інгрід відвернулася й заплакала, бо там було написано:

«ВЕЛЬМИШАНОВНІЙ ПАННІ СЮНЕВЕ ГУТТОРМСДОТЕР СУЛЬБАКЕН

КОЛИ ТИ ПРОЧИТАЄШ ЦІ РЯДКИ, МІЖ НАМИ ВСЕ

БУДЕ СКІНЧЕНЕ, БО Я НЕ ТОЙ, ХТО ТОБІ СУДИВСЯ.

НЕХАЙ ГОСПОДЬ БЕРЕЖЕ НАС ОБОХ.

Турб’єрн Семунсен Гранлієн»

Сюневе довідалася другого ж таки дня, що Турб’єрн був на весіллі. Про це їй сказав його менший брат, який прийшов на пасовисько. Та коли він виходив з дому, Інгрід спіймала його в сінях і навчила, що треба казати. Отож Сюневе знала тільки те, що в Турб’єрна поламався віз, тому він звернувся по допомогу в Нордгауг, завівся там із Кнутом, і його трохи побили. Тепер він лежить, але ніякої небезпеки немає. Ця новина більше розсердила Сюневе, ніж засмутила. І чим більше вона думала про Турб’єрна, тим тяжче їй ставало на серці. Скільки вже разів він обіцяв поводитись так, щоб її батьки не могли йому нічого закинути, і знов зламав своє слово. Та однаково це їх не розлучить, вирішила Сюневе.

На полонину рідко навідувалися чужі, тому час ішов, а Сюневе більше нічого не знала. її мучила непевність. Інгрід також не з’являлась, і вона почала здогадуватись, що сталося щось гірше. Тепер вона не виспівувала ввечері, як раніше, коли заганяла худобу, і погано спала вночі, бо їй бракувало Інгрід. Після таких ночей Сюневе була втомлена і пригнічена. Вона робила свою роботу, чистила відра й глеки, варила сир і цідила молоко, але мляво, без колишньої радості, тож менший брат Турб’єрна і ще один хлопець, який пас із ним худобу, почали здогадуватися, що між нею і Турб’єрном щось є, і це давало їм привід до розмов.

Минув тиждень після того, як Інгрід покликали додому. Сюневе почувала себе ще нещаснішою, ніж досі. Стільки вже спливло часу, і ніякої звістки! Надвечір вона кинула роботу, сіла й задивилася на село внизу. Той краєвид ніби трохи заміняв їй людей, а вона тепер як ніколи не хотіла бути сама. Помалу на неї налягала втома, вона поклала голову на руку й відразу заснула. Але сонце світило їй просто у вічі, і сон її був неспокійний. їй приснилося, що вона вдома на Сульбакені, у тій кімнатці, де лежали її речі й де вона звичайно спала. З квітника линули приємні пахощі, хоч і були якісь незвичні, ніби то духмянів розквітлий верес. «Чого б це? — здивувалася Сюневе й вихилилась у відчинене вікно. Он воно що, внизу порався Турб’єрн, садив верес.

— Милий, навіщо ти його садиш? — спитала вона.

— Бо твої квітки не хочуть рости, — відповів Турб’єрн і взявся знов до роботи.