Читати книгу - "Філософія як історія філософії: Підручник"

На початку нової ери міць світової Римської імперії починає занепадати. Вона розпадається, зрештою, на дві частини — Західну Римську і Східну Римську (Візантійську) імперії. Перша гине у V ст. н. е., друга проіснувала ще 10 століть і впала під ударами турків-османів. Перша до загибелі зберегла власне римську ментальність, у другій сформувалася своя ментальність як продовження ментальності елліно-елліністичної. Римські інтелектуали Західної Римської імперії, усвідомлюючи неминучість падіння імперії під тиском «варварських» (здебільшого германських) племен, прагнули зберегти «римський дух» і з цією метою активно розробляли програму «передавання» римської духовної спадщини новим володарям Європи. Аврелій Августин проголошує Рим вічним і «нетлінним» («божественним») феноменом, утіленням якого є вселенська християнська церква (а не реальна столиця колишньої імперії, завойована у 410 р. вестготами Аларіха, що не могло не стривожити християн), яка має стати «пастирем людства» на шляху до «граду Божого». Римський філософ Боецій (480—524), ув’язнений (і пізніше страчений) остготським королем Теодорихом, поспішає у в’язниці скласти програму перекладу грецьких філософських текстів на латинську мову, починаючи з «Логіки» Арістотеля, з метою надання латинським перекладам однозначної строгості й точності (і, отже, вузької «визначеності»). Подібний підхід до перекладу притаманний і попередникові Боеція — перекладачеві Біблії на латину Ієроніму. Цей переклад (пізніше визнаний канонічним) дістав красномовну назву «Вульгата» (повна назва «ВіЬІіа sacra. Vulgatae editionis», vulgaris латинською мовою означає «загальноприйнятий», «стереотипізований», «популярний»). Згадаймо у зв’язку з цим аналогічний процес «спрощення», стереотипізації морфологічно-синтаксичних особливостей мови спілкування елліністичного суспільства — «койне», яка сформувалася на базі давньогрецької (еллінської) мови.

Ще один римлянин — Коссіодор (485/490—585), який тривалий час служив при дворі остготських королів, потім лангобардських правителів Італії, «вписує» остготів у римську історію, роблячи їх тим самим «продовжувачами» історії Риму. Особливо показовою є праця Коссіодора «Варії», яка містить тексти численних указів, розпоряджень, едиктів тощо остготських королів; цим документам властива суто римська (без будь-якого врахування готської специфіки) форма державно-політичної документації, це своєрідний римський взірець (стандарт, шаблон) для готських (і будь-яких інших) державців. Слушно зазначає фахівець із ранньохристиянської європейської культури В. І. Уколова: «Для розуміння генези західноєвропейської середньовічної культури важливо враховувати, що вона формувалася в регіоні, у якому знаходився центр потужної високорозвиненої універсалістської римської культури. Ця культура мала детально й глибоко розроблену філософію (багато в чому запозичену у греків), своєрідну теологію, широкий спектр науково-практичних знань, політичної теорії; вона була сформована не тільки теоретично, в системах поглядів, а й зафіксована в соціально-політичних стереотипах, способі життя, народних віруваннях. Неможливо уявити, щоб настільки розвинена багатовікова культура могла б зникнути історично одномоментно, тоді як продовжували ще існувати соціальні інститути й стосунки, нерозривно пов’язані з нею, були живі люди, виховані в її дусі»[20].

В такому ж плані діяв і перший енциклопедист середньовіччя Ісідор Севільський (570—636), автор праці «Етимології». Він конструює римоментальну «модель світу» словесним способом, надаючи слову перевагу перед реальністю (адже, мовляв, Бог творив світ словом). Це був час, наголошує В. І. Уколова, коли «панували філософсько-риторичні методи духовного освоєння світу, коли спогляданню... віддавалася беззастережна перевага перед практикою, коли людина відкривала світ через слово і в слові, іноді приймаючи слово за світ. Пізнати означало відшукати притаманні речам найменування... Дати ім’я означало оволодіти сутністю речі або явища, ніби зупинити їх у нескінченному часовому русі»[21]. Провідне місце у творчості Ісідора (а вона була, ще раз наголошуємо, латиномовною) посідає етимологічний підхід (пошук «вихідних початків слів»), звідки й назва книги — і) «Етимології».

Теократичні інтенції римської церкви, претензії не тільки на духовну владу, а й на керівництво у світських справах відверто виявляються вже за понтифікату папи Григорія Великого (VI— VII ст.). Якщо в попередній період здійснювалася активна латинізація не тільки змісту, а й мовної форми середньовічної культури (нав’язування західноєвропейському суспільству етнічно чужої і тому штучної мови культурного спілкування), то тепер під тиском життєвої практики все частіше простежується своєрідне нехтування граматичною правильністю і красотами латинського мовлення. Починаються процеси певного роду деформації латини (поява, як тоді висловлювались, «варварської» латини, або, як би ми сказали сьогодні, «суржику» — неодмінного супутника користування якоюсь мовою як мовою міжнаціонального спілкування). Згадаймо принагідно гегелівське зауваження з приводу латинської мови тогочасних філософських текстів: «Вже давно відомо, що коли пишеш латиною, то маєш право бути однолінійним (пласким); те, що дозволяють собі сказати латиною, є незручним для німецького мовлення»[22].

Римські інтелектуали поклали собі за місію формувати свідомість нових господарів Європи («варварів») як римську (римоментальну) і, відповідно, формувати уявлення про латинську мову як про «єдино можливу культурну мову», виховуючи одночасно зневагу до рідних (етнічних) мов європейських народів як нібито «плебейських», що принципово «нездатні» виражати високі духовні цінності культури. Тому й засвоєння філософської культури пропонувалося як латиномовне і римоментальне продовження історії римської філософії. Це й справді істотно загальмувало розвиток національних форм філософії у народів Західної Європи, загальмувало аж до доби Ренесансу, яка здолала мовну монополію латини на духовну культуру і тим відкрила шлях до джерел етнонаціональної духовної скарбниці (міфологія, епос, фольклор) як базису рідної культури (в тому числі й філософської).

Але конкретна культурно-історична ситуація для деяких народів (насамперед англійців, французів і німців) склалася сприятливо для етнокультурного розвитку трохи раніше, внаслідок чого маємо тут більш ранній VIII—ІХ ст.) розвиток етнонаціональних шкіл філософії.

Серед європейських провінцій Римської імперії найбільш розвиненою духовно була Галлія, яка ще до римського завоювання зазнала глибокого культурного впливу (так звана латенська культура IV— III ст. до н. е.) з боку грецької колонії Массалії. Тому саме тут виникають чи не перші християнські монастирі, і вже у IV ст. ми знайомимося з іменами Гіларія з Пуатьє, трохи пізніше (V ст.) — Клода Мамерта, носіїв патристичної думки. Наступ германських племен, проте,