Читати книгу - "Павло Скоропадський — останній гетьман України"

корпус. У Бердичеві каламутив воду Військово-революційний комітет Південно-Західного фронту, яким заволоділи більшовики та російські ліві есери. Вже 26 листопада 1917 року «комітетчики» проголосили свій комітет вищою владою фронту й видали наказ про те, що найвищою владою в Україні є влада ленінського уряду РНК, а в армії — більшовицького головкома Криленка. «Комітетники» створили у кожній армії місцеві більшовицькі комітети й почали призначати своїх комісарів у всі частини фронту, назначати лояльних до більшовиків командирів. Так, командуючим Особливою армєю став збільшовичений генерал В. Єгор’єв, а 11-ю армією — полковник О. Єгоров.

Боротьба армії УНР проти більшовицьких військових частин на Правобережжі України у листопаді—грудні 1917 року

Від червоного головнокомандуючого російською армією прапорщика Криленка Скоропадському надійшла телеграма, з якої він дізнався, що його усунуто з посади командира корпусу і що він підпав під суд революційного трибуналу.

У відповідь Скоропадський, за наказом Петлюри та командуючого фронтом генерала Щербачова, розігнав Військово-революційний комітет Південно-Західного фронту. Для цього він використав надійні частини своєї 1-ї дивізії Першого українського корпусу, якими керували полковник М. Капустянський та голова ради корпусу прапорщик Золотаренко.

Українське військо захопило Шепетівку та Старокостянтинів, де було розігнано більшовицький комітет 11-ї армії та заарештовано полковника О. Єгорова. Після вступу Першої дивізії до Бердичева також було розігнано більшовицький комітет Південно-Західного фронту, а українським командувачем фронту було призначено прапорщика Кудрю.

Але на Поділлі ще існував більшовицький комітет 7-ї армії, що оголосив себе головним комітетом фронту і почав збирати навколо себе військові сили для боротьби проти київської влади.

Скоропадському було доручено всю оборону Правобережної України, і під його команду перейшли всі військові частини (українські та неукраїнські), у тому числі й Січовий корпус, виділений із 6-го корпусу (всього 22 тисячі бійців, з яких до 1-го українського корпусу належало 16 тисяч бійців, 84 гармати). Скоропадський вирішив розташувати своє військо від Гнівані до Козятина, а також зайняти лінію залізниці Шепетівка — Козятин — Христинівка — Вапнярка й не допустити 2-й гвардійський корпус до Києва.

Як зазначав Павло Петрович, «…частини, згадані у телеграмі Петлюри, фактично в моє розпорядження не надходили, здається, всі вони вже тоді існували тільки на папері».

На позиції Скоропадського повели наступ збільшовичені частини Волинського полку 2-го гвардійського корпусу. Поблизу Вінниці їх зустрів Український стрілецький дивізіон Скоропадського. Частини волинців майже без боротьби були миттєво роззброєні, повантажені до ешелонів і відіслані до Росії. Скоропадський провів роззброєння збільшовичених частин і в тилу Українського фронту. Так, у Козятині було роззброєно ешелони Кеґсгольмського полку та два ескадрони полку кавалергардів, що грабували військові склади.

* * *

4 грудня 1917-го Центральна Рада одержала від ленінського уряду ультиматум. У ньому від Центральної Ради під загрозою війни Петроградський РНК вимагав: припинити дезорганізацію загального фронту, припинити пропуск ешелонів через Україну з козаками на Дон, припинити роззброювання більшовицьких частин на Україні, зобов’язатися «сприяти революційним військам». За невиконання цих вимог або при відсутності позитивної відповіді на них протягом 48 годин ленінський уряд погрожував, що «…буде вважати Раду у стані відкритої війни проти радянської влади на Україні і в Росії». Центральна Рада відмела всі звинувачення і поставила свої умови припинення політичного конфлікту: визнання УНР, невтручання в її внутрішні справи і у справи Українського фронту, вільний виїзд українізованих військ в Україну, розподіл фінансів колишньої імперії, участь делегації УНР у загальних переговорах про мир у Брест-Литовську…

Всеукраїнський з’їзд Рад, що проходив у Києві 46 грудня 1917 року, підтримав політику Центральної Ради й затвердив резолюцію — вважати ультиматум РНК замахом на Українську республіку.

5 грудня 1917 року ленінський РНК ухвалив нове рішення — «вважати Раду у стані війни з нами», а більшовика Володимира Антонова-Овсієнка було призначено головнокомандувачем військ для боротьби проти Центральної Ради та Каледіна. На кордоні з УНР почали концентруватися червоні війська. Одночасно командуючого Українським фронтом генерала Щербачова і його штаб червоні комісари оголосили поза законом.

Вже з 6 грудня 1917-го до Харкова почали просочуватися червоні загони з Росії. Саме Харків обрав Ленін базою для повстання проти білокозаків і петлюрівців. У Харків прибули червоні загони у 1600 багнетів при 6 гарматах, З панцерниках. До середини грудня до Харкова прибуло ще 4 тисячі бійців з Петрограда, Москви, Твері на чолі з командуючим В. Антоновим-Овсієнком та його заступником — колишнім полковником М. Муравйовим. Визнання ленінським РНК нового уряду Радянської України — Народного Секретаріату, що виник 13 грудня 1917 року, підштовхнуло Радянську Росію до стану війни з київським урядом.

Антонов-Овсієнко 14 грудня 1917-го проголосив першочергові завдання походу в Україну: «…захоплення вузлових станцій Лозова, Синельникове, що убезпечує від проходження ворожих ешелонів із заходу… на Донецький басейн». Сили ворогів Центральної Ради в Україні були значними навіть без прибуття в Україну військ Антонова-Овсієнка. Чисельність загонів місцевої Червоної гвардії в Україні на грудень 1917 року становила приблизно 40 тисяч багнетів, до цього потрібно додати ще й до 100 тисяч багнетів фронтових військ і гарнізонів, розпропагованих більшовиками.

7 грудня 1917-го більшовикам удалося загітувати вояків 2-го гвардійського корпусу на похід проти Центральної Ради… Однак повсталі солдати змогли дійти тільки до околиць Вінниці, де розташовувалися війська Скоропадського. 14 грудня між більшовицькими, українськими та козацькими підрозділами почалися мирні переговори, під час яких українські частини оточили в Браїлові два батальйони та дві батареї 2-го корпусу й роззброїли їх. Це викликало шок у стані солдатів-більшовиків — і незабаром повсталі фронтові частини були знову відтиснуті до Жмеринки силами двох полків УНР. У тил 2-му червоному гвардійському корпусу вдарили полки УНР. Деморалізовані, небоєздатні війська більшовиків змушені були відступити і тимчасово відмовитися від нових рішучих дій.

У той же час збільшовичені частини Окремої та 11-ї армій під керівництвом більшовика Чудновського вдарили із фронту, з району Проскурова, на Шепетівку. Цій групі поталанило більше — революційні вояки змогли зайняти Шепетівку та Жмеринку, але розвинути наступ на Київ уже були не в змозі. Більшість самодемобілізованих солдатів розбіглися по хатах або розчинилися в українській провінції. Солдатські групи, які ще вчора на мітингах виступали за «світову революцію», у грудні 1917-го перетворилися на банди мародерів.

Новий Військово-революційний комітет