Читати книгу - "Чорний лабіринт. Книга друга"

на всілякі авантюри, як-от ті фальшиві фунти стерлінгів, що він їх перевозив через кордон. Хорст ризикував життям за мізерні копійки, а сьогодні він багатий: володар замку, власник земель, цінних паперів, кругленької суми в швейцарському банку. Тепер він з повним правом додає до свого прізвища магічне «фон». Все це так! Та хіба вона вже більше не Гізела фон Глевіц? Хіба вона не успадкувала від батька чеснот, імені, грошей? Вона давно має все те, до чого він так рвався раніше і охолов зараз…

Око світлофора вже давно було зеленим і здивовано дивилося на Гізелу, а вона все ніяк не могла вирішити, куди повертати, на Аубер а чи Вінерштрассе. Лише тут, на перехресті, з'ясувалось, що вона, власне, не знає, де шукати Хорста. Була третя година. Ресторани, які він звичайно відвідував, у цей час були ще зачинені, а де тепер міг бути, вона не знала. Світлофор нетерпляче моргнув, і око його почервоніло, немов од злості.

— Що сталося? Пані затримує рух… — молоденький поліцай приклав до лакованого козирка затягнуті у білу рукавичку пальці.

Гізела розгублено посміхнулася.

— Може, потрібна допомога?

— Ні, дякую…

— Ну, коли так, прошу… Шлях вільний.

Гізела опустила вуаль і подарувала йому посмішку і погляд чарівної незнайомки. Поліцай був молодий, проте, видно, досвідчений в амурних ділах, бо відповів їй тим же і, коли «іспано-сюїза» проїхала перехрестя, записав її номер до особистого записника.

Все те Гізела бачила у люстерко над вітровим склом, і приємне почуття огорнуло її серце. «Сьогодні, слава богу, я виглядаю непогано, коли навіть такий хлопчик… Хорст зустрінеться з дружиною, яка у повній формі… Знову Хорст, Хорстові… Які рабські думки в моїй голові!» їй знову стало жаль себе, і вона вже готова була розплакатись, але, згадавши про нафарбовані вії, передумала. Окрім того, машина саме огинала сквер на Орлеансплаці, наближаючись до «Сен-Готарду». В просторому вестибюлі готелю було порожньо. За конторкою портьє сидів Дайн-Рябчук і зосереджено клацав на рахівниці. На Гізелу він не звернув уваги, добре знаючи, що в цей час ніхто з поважних гостей до його готелю завітати не може. Гізела підійшла до конторки. Ще не подивившись, хто перед ним, Дайн завчено промурмотів.

— Чим можу бути корисним? — глипнув поверх рогових окулярів і сплеснув руками. — Боже правий… Кого я бачу? Пані Гізела! Радий вітати вас у своєму скромному… Таку дорогу гостю наш «Сен-Готард» мав би зустрічати з квітами, адже за стільки років уперше…

Дайн запобігливо тупцював перед нею, вертів полисілою головою. Вона дивилася на нього і думала: як раптово піддався старості цей чоловік. Щось ніби надломилося в ньому. Сабіна вийшла за нього у двадцять дев'ять. Мабуть, і тоді він видавався старим, проте мусила погодитись на шлюб, адже того вимагав Герберт фон Глевіц, коханкою якого вона була. Треба було все те прикрити од людських очей, не дати на поталу злому поголосу ім'я вельмишановного професора. Цього Стефана тоді знайшли в комірчині садівника, напівп'яного повезли до церкви і обвінчали з жінкою, котра була вже на четвертому місяці вагітності.

— А ви все розквітаєте, Гізі, — стрекотав Дайн. — Весна позначається на жінках і квітах. Я кажу це, як професійний садівник… Сам бог велів мені розумітися на квітах, однак думаю, що жінок я теж трохи знаю.

— Пробачте, Стефане… Я хотіла вас запитати.

— Прошу, моя пані, я весь до ваших послуг!

— Чи не знаєте ви, де тепер… барон Торнау?

Нараз відчула всю принизливість свого запитання. Удала, що витирає хусточкою очі, одвернулася. Дайн витримав паузу і, ні про що не розпитуючи, а саме цього вона боялася, відповів.

— О, як же… Звичайно, знаю. Барон робить нам велику честь, завжди обідає в нашому ресторані. Ми відвели для нього кращий номер готелю. Він гість «Сен-Готарду», гість мій і моєї родини. Ми вдячні баронові за таку увагу, бо це робить нам паблісіті… Ім'я такого шанованого пана, як барон Торнау, може зробити сьогодні рекламу не лише у Мюнхені…

Дайн прочинив двері до свого кабінету.

— Заходьте, прошу вас, Гізі… — пропустив її вперед і заспішив до телефону, схопив трубку, набрав потрібний номер. — Алло, Юхан?.. Так, це я… Ви накрили стіл для барона Торнау? Що? Вже обідає? Спасибі… Ні, ні, все гаразд. Хвилинку… — він затулив долонею мікрофон. — Що передати для…

— Скажіть Хорстові, що я хочу його бачити… Негайно.

— Юхан, передайте баронові, що його хоче бачити дружина. Що? Так, так… Тоді скажіть, що у мене в кабінеті на нього чекає пані Гізела. Зрозуміли? Так і скажіть, пані Гізела! Зараз він доповість про вас. — Дайн поклав трубку і знову заметушився навколо гості. — Ви знаєте, Гізі… Пробачте мою фамільярність, я думаю, ви дозволите мені називати вас, як колись, коли ви були ще зовсім дитиною. Ох, як біжить час… Скільки років, а ніби вчора. А я ще вашу матусю пам'ятаю, хай царствує, — він побожно перехрестився.

Гізела слухала його неуважно, хоч і кивала час від часу головою. «З ким це він там? Чому небажано, щоб Юхан доповів про мене, як про дружину? Напевне, з ним жінка, при якій не варто нагадувати баронові про дружину. Яке нахабство! Ні, я не можу сидіти тут. Я повинна її бачити! Я…»

Гізела підвелась з крісла.

— Стефане!

Дайн замовк і чекав, що вона скаже.

— Проведіть мене до нього.

— Але, Гізі… Чи варто вам?..

— Я вимагаю! — скипіла Гізела.

— Прошу, коли так, то прошу ласкаво… Я думав, що вам зручніше було б поговорити тут, у моєму кабінеті, так би мовити, при зачинених дверях… Проте коли вимагаєте… — він ніяк не міг вибратись із-за столу. То йому заважав стілець, то телефонний дріт, а то раптом папери зі столу впали на підлогу.

— Стефане, я чекаю! — вигукнула Гізела і