Читати книгу - "Женька Жменька-Едісон"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Вперше, відколи вони гостювали у дядька Захара, Женька заглянув до свого щоденника:
«Не треба забувати, що всі наші сучасні овочеві рослини були свого часу дикими і що в диких рослинах ми повинні бачити безліч нових овочів майбутнього».
Це слова Лютера Бербанка. Дядько Захар каже, що то видатний селекціонер і називає його американським Мічуріним. Бербанк правильно писав. Адже й картопля колись була дика. І помідори. І чай. І кофейне дерево. Воно ж росло собі й росло, повз нього проходили сотні, тисячі людей і не звертали уваги. Деревце собі й деревце. Може, навіть якийсь дурень обламував його гілки, щоб зробити собі кийка? А от прийшов розумний чоловік і зробив винахід: кофейне дерево росте не для дров, а для того, щоб люди пили запашну каву. От і ми якусь березу чи якогось граба рубаємо на дрова, а може, в їхніх соках, чи в їхньому корінні, чи в їхньому листі є якась невідома речовина? І, може, ця речовина допоможе подолати земне тяжіння! От здорово! Намазав підошви своїх черевиків цією речовиною, підстрибнув і висиш в повітрі! А які вантажі можна переносити з місця на місце! В портах і кранів не потрібно буде. Намазав контейнера чи навіть вагона речовиною і підняв одним пальцем. А ніхто ж цього поки не знає. Поки що…
Або такий сорт винограду чи яблук вивести, щоб вони дозрівали кожних двадцять чотири години! От здорово! Тільки встигай обривати і складати! Або навіть можна винайти (слово «винайти» було поспіхом перекреслено і зверху написано слово «вивести») такий сорт, що сам із себе сік вичавлює. Тільки встигає банки на конвейєрі подавати. Або помідори. Їх треба ще збирати, везти кудись машинами на якісь бази, вони там лежать, потім їх перевантажують, везуть на фабрики і тільки там вичавлюють з них томатний сік. А коли винайти («винайти» знову закреслено і надписано «вивести») такий сорт, як я думаю, щоб самовичавлювався, то можна було б до плантації, де ростуть помідори, провести спеціальні томатопроводи (труби можна керамічні, над. цим варто подумати). І можна ці томатопроводи протягти з села у місто і підвести просто до автоматів. Будь ласка, вкинув копійку, чи там скільки, і пий свіжий вітамінізований томатний сік, а тим часом на кущику виростають все нові й нові помідори. А з них вичавлюються все нові й нові порції соку. Або огірки. З ними теж чимала заморока: це ж їх збирай, вези, шукай бочки, засолюй на зиму. А що, коли розсіл подавати на поля по спеціальних розсолопроводах і так спеціально підводити до кожного огірка, щоб кожен огірок вже виростав квашеним? І з капустою теж так самісінько можна. Я ще з дядьком Захаром пораджусь, деякі книги у нього попрошу. А дядькові Захарові я віддячу: дещо йому подарую. Є тут у мене одна ідейка…»
На цьому записи у Женьчиному щоденнику перериваються, бо Котя і дядько Захар вже кликали з собою до лісу. Тітка Оксана відмовляла їх:
— Куди ви підете? Спочивайте краще вдома. Я зараз гарбузового насіння насмажу, сідайте лузайте. Отой старий непосида сам дому не тримається і вам відпочити не дає. Дивіться, хмари збираються, дощ буде!
— Дощу не буде, тітко Оксано, — з серйозним виглядом заперечив Женька. — Я вранці виходив, роса була на траві, і сонце вчора сідало як слід, чистеньке було.
Тітка Оксана засміялася:
— О-о, як я бачу, дядькова наука в ліс не йде, а в голову.
Поки вона сміялася, Женька встиг поцупити з столу блюдце і заховати його під сорочку. Навіщо воно йому було потрібне, дізнаємося трохи пізніше.
У лісі якось так сталося, що Женька потихеньку-потихеньку відстав од дядька Захара і Коті. Вони спершу не помітили, як він відстав, а тоді заговорилися і взагалі забули про Женьку.
Вони йшли собі лісом, говорили про те про се, часом зупинялися, щоб обшморгати потрібні дядькові Захару листочки чи викопати корінець, а тоді йшли далі. Раптом дядько Захар притримав Котю за руку, вказав самими очима на високу сосну. Котя задер голову і, звичайно, нічого не побачив. Це його здивувало, бо тепер він зовсім не вважав себе новачком у лісі. А дядько Захар все посміхався і показував рукою вже на іншу сосну. Котя придивився уважніше і помітив, як з високості глянуло на нього маленьке хитре очко. Як ґудзичок. Глянуло і щезло. Потім знову глянуло. «Птах чи звірятко?» — подумав Котя і вирішив обійти сосну з другого боку. Адже звірятко чи птах мусило сидіти там. Але з другого боку сосни нічого не було. А гудзичок-очко хитро позирало на Котю вже з протилежного боку. «От ти як! — подумав Котя. — Я ж тебе однаково перехитрю!» І він швиденько оббіг навкруг сосни. Очко на мить зникло, а потім знову визирнуло. Правда, тепер Котя встиг побачити ще й вушко, схоже на дитячий пензлик.
— Білка! — сказав Котя вголос. — А її можна спіймати?
— Спробуй! — засміявся дядько Захар.
Засміявся і Котя. Він тепер і сам зрозумів, що це не так-то й просто. Але зловив не зловив, а побігати можна. Коті хотілося якнайкраще роздивитися цю пухнасту лісову красуню. І почалася карусель навколо сосни. Котя подумав, що він нагадує цуцика, який сам себе хоче впіймати за хвіст. Але хоч би які несподівані рухи він робив, хоч би як швидко старався оббігти навколо дерева, — білка однак опинялася з протилежного боку. Нарешті вона кинула в Котю шишкою і красивим скоком перелетіла на інше дерево. Тільки тут Котя зміг побачити її всю. І хоча вона в ту ж мить зникла у верховітті, він ще довго дивився їй услід. Нарешті запитав:
— Дядьку Захаре, а чому вона так?
— Як? — засміявся дядько Захар.
— Ну так, крутилася…
— Бачиш, зараз вона просто розважалася, дражнилася з тобою. Але не завжди отака карусель для неї просто гра. На землі вона ворогів майже не має. Зате її часто атакують повітряні пірати — тетерев'ятники та інші хижі птахи. Отут і стає білочці в пригоді вміння так швидко обертатися
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Женька Жменька-Едісон», після закриття браузера.