Читати книгу - "Дуже страшна історія"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Він засміявся дрібним таким смішком, наче монети розсипав по східцях.
«Нащо йому потрібно, щоб ми сиділи в підвалі? — міркував я. — Та нінащо! Просто він виконує чуже прохання». Я знав, чиє саме! Але виконував він його радо: йому приємно було когось помучити. Таку мав вдачу.
Племінник протягло позіхнув, наче завив:
— Піду й собі подрімаю…
«А чи не надумає він перед сном погуляти? Вийти у двір?..» — подумав я. І серце знову завмерло у мене всередині.
Все-таки я не кваплячись дістав з кишені олівець і великими літерами написав на стільниці садового столика:
«Племіннику! Вітай свою тітку!» І підписався: «Алик Детектив».
А потім помчав назад — до вузенької смужки світла!
«Як же мені зробити так, щоб Наташа не побачила заштопану сорочку? — думав я. — Мабуть, як Принц з Покійником, роздягнуся догола і попрошу всіх одвернутися!..»
— Що ти там робив? Куди бігав? — накинулися на мене всі, коли я вистромив голову з підвалу.
Скучили! Це було приємно.
— Відверніться! — наказав я.
Було холодно, звідкись із даху падали краплини… Я тремтів усім тілом, протискаючись назустріч волі.
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ,
у якому події знову з карколомною швидкістю змінюють одна одну
Коли ми нарешті вирвалися на волю, треба було негайно бігти, мчати на станцію, але я наче приріс до землі і мружився, хоч сонця не було і навіть почало вже потроху смеркати. Ми відвикли від світла й раділи йому, мов діти!
Несподівані думки заполонили мою голову. Вони наражалися одна на одну, бо їх було багато. Авжеж, життєві випробування роблять людину мудрішою!
Я думав про те, що коли людина кожного дня має самі тільки радощі, вона, виходить. Їх зовсім не має, І про те, що коли вона з ранку до вечора відпочиває, то, мабуть, від цього стомлюється. І про те, що коли людина кожного дня бачить дерева і небо, вона їх не бачить, просто не помічає, а от якщо вона посидить у підвалі… Може, я й не зовсім мав рацію, але думки на те й думки, щоб їх можна було брати під сумнів!
Нарешті спокій повернувся до мене, і я загорлав:
— На електричку!!
— Ми однаково не встигнемо, — сказала Наташа.
— Тобто як? Чому?
— Бо лишилося тільки двадцять три хвилини, а до станції — сорок з гаком.
— Я вас… — почав був Гліб.
Але тут пролунав довгий, солідний гудок тепловоза. Електрички гудуть інакше: коротше і якось, я сказав би, легковажніше. І враз у мене майнула думка.
— Глібе! — вигукнув я, намагаючись перекричати тепловоз, який уже замовк. — Глібе! Я відчуваю з гудка, що станція зовсім близько. Ти вів нас найдальшою дорогою… Заплутаною! Ти хотів, щоб ми… — Я не став голосно пояснювати, що саме хотів Гліб: розслідування ще не було завершене. — От що, веди нас короткою дорогою. Найкоротшою!
— Я й сам… Я саме про це…
Ми побігли. Передчуття підказувало мені, що станція вигулькне зразу ж, коли ми оббіжимо сосновий лісок, у який впирався дачний паркан. Але, як я вже, здається, казав, довга дорога може видатися короткою, а коротка страшенно довгою, особливо коли позираєш на годинника й прислухаєшся, чи не гуде вдалині електричка. «Буває, електричка на якусь хвилину чи дві запізнюється, — міркував я. — Але коли треба, щоб вона запізнилася, то неодмінно прийде вчасно або навіть трохи завчасно…»
Покійник весь час пас задніх. Передчуття підказувало мені, що він може звалитися, впасти: того дня страх украй виснажив Покійника. До того ж йому довелося голому вилазити з підвалу. І це остаточно підтяло його.
Покійник не впав — він незабаром сів на пеньок.
Напевно, серед молодого ліска росла ще недавно могутня, стара сосна, але її через щось зрубали: може, щоб не виділялася, чи з якоїсь іншої причини. Пень був широченний, на ньому вільно могли розміститися всі шестеро. Але Покійник сів посередині, і ніхто крім нього, не вмістився. А втім, відпочивати ми й не збиралися.
У Покійника все дихало: і ніс, і груди, й живіт, і плечі… І навіть ноги дихали. Точніше сказати, тремтіли.
Ми теж зупинилися.
— Залиште мене самого, — сказав Покійник таким голосом, наче був важко поранений. — Киньте мене тут. Нема сили…
— Я понесу тебе! — сказав Принц Датський. І вже намірився взяти Покійника собі на плечі.
Але до них підбіг Гліб:
— І я теж його… Щоб легше…
В цю мить здаля подала голос електричка.
— З міста… — сказав Гліб.
— Авжеж, для нашої ще рано, — погодився Принц Датський.
Наташа глянула на свого годинника.
— Ми ще маємо сімнадцять хвилин. Ні, шістнадцять…
Принц Датський і Гліб хотіли були вхопити Покійника за руки, але той гордо відштовхнув їх:
— Я сам!
— Будь ласка, Гено… — тихо сказала Наташа. — Якщо можеш…
Покійник затремтів: давно вже ніхто з нас не називав його на ймення. Ми просто навіть забули, що його звуть Генкою. Здається, тільки тієї хвилини Покійник по-справжньому зрозумів, як хвилювалася Наташа. І він раптом помчав уперед з такою швидкістю, що ми за ним ледве встигали.
Жодна детективна історія не обходиться без біганини й погоні, і ось ми знову бігли… «Шкода, звичайно, що нема погоні, — встиг я подумати. — Якби за нами слідом гнався Племінник Григорій, а ми б встигли вскочити в електричку і двері під самісіньким його носом зачинилися б, це було б зовсім здорово! Хоч гнати людину, примушувати її мчати вперед що є сили може не тільки погане, а й щось добре, благородне!»
Одних із нас гнала турбота
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дуже страшна історія», після закриття браузера.