Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Нащадки «Білого Хреста» 📚 - Українською

Читати книгу - "Нащадки «Білого Хреста»"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Нащадки «Білого Хреста»" автора Віктор Тимчук. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 21 22 23 ... 79
Перейти на сторінку:
й бачив за прилавком не біловолосу Олю, а чорнокосу Ніну. І переді мною поставали її очі — сумні, задумливі й очікувальні. Часом здавалося — то Оля пофарбувала волосся…

Потім Ніна вступила до технікуму радянської торгівлі, й за вікном уже виділася голуба косинка нової продавщиці. Якось зловив себе на думці, що тепер ніхто не проводжає мене поглядом.

Ніна приїздила на канікули. Інколи заставав її у нашій хаті. Дівчина знічувалась, соромилась, а я почувався ні в сих ні в тих, мов чимось завинив перед нею. І вона поспішала, наче тікала від когось, а мати зітхала й докірливо поглядала на мене. На диво, перше дівоче почуття Ніни, навіть безвзаємне, не вмерло. Воно лякало мене. Але одружуватись без любові не міг.

Мені хотілося любові. Хотілося, щоб чекала й радо стрічала після роботи рідна людина, щоб панували між нами взаєморозуміння і злагода, обопільна турбота й щирість у стосунках. Я прагнув, не признаючись собі, сімейного щастя. Напевне, на мене підсвідомо почав впливати мій вік — вік, за висловом матері, старого парубка, хоч аж ніяк не почувався тридцятилітнім. Мені все здавалося — прожив я не більше шістнадцяти років.

Мати потерпала, що вікуватиму сам, а їй через недуже серце кожної миті може пробити остання хвилина, і вона не побачить мого одруження. Видать, я поганий, жорстокий син. Батькам, мабуть, легше спокійніше покидати цей світ, коли знають — діти прилаштовані й гарно живуть. Прикро, та досі я не дав матері того спокою. Мені зробилося тоскно й боляче, пойняла невимовна туга, і серце брав жалісливий щем.

Мене порадувала звістка матері — з'явиться у місті людина, яку знав із дитинства. Нас єднала школа, де ми обоє вчилися, вулиці райцентру, спільні знайомі. Я рихтувався зустріти Ніну, наче сестричку, за якою скучив. Було приємно усвідомлювати, що зможу прислужитися їй у чужому місті.

Згадав, що давно не дивився на фотокартку з Олі. Не тримав її, як завше, на роботі в шухляді стола. Вона лежала в чемодані. Яка ж Оля? Білява. А якого кольору очі? Які губи, брови?.. Забув. За сім років її риси стерлися в пам'яті. А колись думав — залишаться в мене назавжди. Ні, Арсене, не обманюй себе, пам'ять у тебе професійна. Просто я не в силі примусити її воскресити образ Олі, бо те ні до чого. Раніше я доволі часто викликав її в уяві. Ні до чого…

Надворі догорав день: на шибках горішніх поверхів будинків ніби палахкотіла далека заграва. В салоні стояла давка задуха — трамвай, напечений за день на сонці, не прохолов. Не остудилось і місто. Це аж на світанку повіє з лиману легіт і освіжить його, наче вмиє росою.

Справді, не варто уявляти… Я помітив на собі здивований погляд молодої жінки із сумними небесними очима. Вона сиділа навпроти. Що її так вразило в мені? Крадькома оглянув себе. Ніби все гаразд. Несподівано жінка посміхнулась — сяйнули білі зуби.

— Ви говорили з собою, — сказала. — А я дивлюсь і думаю: п'яний чи?..

— Чи не всі вдома? — закінчив за неї й осудливо-жартома похитав головою. — Тверезий, як на причастя. А що я говорив?

— Нерозбірливо, — стенула плечима пасажирка. — Як уві сні мій Ігорчик.

— Хм, — мені зробилося незручно, бо навіть малим не розмовляв сам із собою.

Дивився у вікно: будинки, будинки… На склі розгледів свій відбиток. На мене насторожено, суплячи широкі брови, зирив темно-русявий молодик. Під сірим піджаком окреслювалися міцні плечі й дужі руки, а комір білої сорочки не сходився — верхній ґудзик розстебнутий. Невже я? А змінився порівняно з тим, яким був після випуску із спецшколи. Зараз мов поважчав. Авжеж, відтоді, за сім років, набрав десять кілограмів, мав солідніший вигляд. Навіть поглибилися залисини на лобі, а над переніссям залягли дві вертикальні риски-зморшки.

Сам собі не подобався. Колись дивувався, що Оля полюбила мене, точив потайки шашіль недовір'я, бо ж дівчатам здебільше подобалися хлопці показні, веселі балакуни й жартуни, а я такий собі непривітний мовчко. Принаймні з дівчатами.

— Вулиця Дачна! — оголосила водій трамвая.

Моя зупинка. Я звівся і аж тоді завважив, що молодої жінки із сумними очима на лавці не було. Ба! Не зогледівся, коли зійшла. На розі Дачної зводили житловий будинок. Муляри вже вигнали цегляну коробку у три поверхи, яка непривітно темніла пустими прямокутниками вікон. Чомусь другий тиждень ніхто не працював на будові і навіть забрали з неї баштовий кран.

У себе, в кімнаті гуртожитку, я ще раз прочитав телеграму і згадав Єву. Не знати чого мене пойняв сором.


19.

Вранці прокинувся з чудним передчуттям якоїсь приємної події, наче у дитинстві в день свого народження. Давно воно до мене не навідувалось. Спросоння не міг збагнути причини, поки не впала в очі телеграма: «ЗУСТРІНЬ НІНУ ДУБОВЕНКО 17 ПОЇЗД 603 ВАГОН 10 ПИШИ ЦІЛУЮ МАМА». Ніна. Так, о 20.05 прибуде її поїзд. Добре, що увечері і мій напружений робочий день не розірветься, не порушиться план, намічений на сьогодні. А мені насамперед треба завітати у фотоательє біля кінотеатру «Промінь».

Потім навідаюсь до Корча — Роптанова Геннадія Трохимовича. Дякуючи м'яснику Заварову, ми вийшли на нього. Третій, після Шалапухи і Зубовського, підозрюваний. І десь чаївся Тягун Феофан Миколайович. Феофан… Я вперше звернув увагу на ім'я Тягуна. Віяло від нього старослов'янізмом, церковними давніми іменами, які надавали попи новонародженим при хрещенні. Святий Феофан… Звучало.

Одначе Зуба і Тягуна доводилось розшукувати. Дивно, досі не втік Роптанов. Мабуть, сподівався, що не знайдемо, як і Бог, що прийшов на ринок із золотою обручкою.

Ще Баглай і Страпатий. Де вони? Чи причетні до злочину? А чим порадують експерти? Матеріалів у них з того будинку по вулиці Шолом-Алейхема досить: останки жінки, пістолет «вальтер», старі гроші, коштовності, якийсь зшиток…

Я здолав половину шляху до центру міста. При найменшій нагоді, особливо вранці, на роботу йшов пішки. Загаявся і вчасно не перейшов на другий бік вулиці,

1 ... 21 22 23 ... 79
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нащадки «Білого Хреста»», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Нащадки «Білого Хреста»"