Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Нащадки «Білого Хреста» 📚 - Українською

Читати книгу - "Нащадки «Білого Хреста»"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Нащадки «Білого Хреста»" автора Віктор Тимчук. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 22 23 24 ... 79
Перейти на сторінку:
щоб віддалік поминути перукарню. Мені не хотілося бачити Єву. Потерпав, коли б вона не натякнула знову провести її додому. Невідомо, що спаде їй на думку. А мені ж зустрічати Ніну.

Двері перукарні відчинені. На порозі, прихилившись плечем до лутки, стояв і курив майстер у білому халаті. Я поминув його, зиркнувши у широке вікно, і не помітив у залі стрункої Євиної постаті. Вона ж сьогодні у другу зміну! Напевне, ще спала, ніжачись у ліжку.

Фотографія недалеко: за універмагом і кафе «Чайка», сквером з водограєм і філармонією. Ось — між ювелірним магазином і входом до кінотеатру «Промінь» — її вітрина. Затримався біля неї. Раніше не звертав уваги, а тепер з цікавістю розглядав: портрети кольорові й чорно-білі, переважно жіночі, у різних ракурсах. О, Євин, у чвертьоберта, волосся підібране у вигадливу зачіску напевне, з єдиною метою — показати гарні сережки, і сукня декольтована — над ямкою грудей покоївся кулон-серце на грубому ланцюжку. Привабливий і ефектний вигляд у неї, тільки погляд холодний, зневажливий, як у дівчат, що знають собі ціну. Я опустив очі й штовхнув двері.

За столиком огрядна підстаркувата жінка в чорному сатиновому халаті зосереджено перебирала конверти у довгому ящичку. Вона запитливо зиркнула на мене вирлоокими очима, не полишаючи своєї роботи.

— Яке бажаєте фото? — ніби між іншим поцікавилася.

— Мені б… побачити майстра.

— Станіслав Генріхович там, — кивнула на коричневу, важку ширму з двох половинок, не стулених щільно — у вузькій довгій шпарці жовтіло світло. — Міняє перегорілі лампи в софітах.

Я відхилив ширму. Посеред невеликої зали на тринозі фотоапарат, прикритий чорною шматиною, націлений на стілець і білий екран. На щаблі складеної драбини стояв чоловік, теж одягнутий у халат, і вкручував у софіт лампочку. Його сиве волосся лило у мене надію, що він міг знати Петра «Першого». Я привітався.

— Хвилиночку, товаришу, — вибачливо сказав. — У нас невеличка аварія.

— Нічого, я почекаю, — заспокоїв його.

Фотограф швидко впорався з лампочкою. Коли постав переді мною, невисокий, худий, уважний, я замилувався його високим лобом, на диво чорними бровами і римським носом. Майстер справляв враження людини високого благородства. Він пильно дивився на мене, мабуть, прикидав подумки, як посадити перед об'єктивом.

— Ви прийшли фотографуватись? — із сумнівом запитав.

— Ні, Станіславе Генріховичу, — посміхнувся його спостережливості. — Я з карного розшуку, капітан Загайгора. Маю до вас розмову.

— Міліція? — він чомусь глянув на свої руки і стенув плечима. — Прошу, я до ваших послуг.

Ми сіли на стільці під білим екраном, перед фотоапаратом, ніби збиралися знятись.

— З якого року ви тут?

— З 1949-го.

— Добре, — я аж зітхнув полегшено. — А до вас хто?..

— До мене? — Він притулив вказівного пальця до губ і замислився, кліпаючи повіками. — До мене… Петро! Ми ще називали його, бідолаху, Петром «Першим». Гарний був майстер, особливо жіночих портретів.

— А де він зараз?

— Напевне, у лікарні, а може… — Фотограф сумно похитав головою. — Стільки часу минуло…

— Розкажіть, що сталося.

— У 1948 році він раптом захворів, поклали його в психоневрологічну лікарню. Через кілька місяців виписали, наче вилікували, а він знову… І так декілька раз. А в 1949-му поклали і… — Старий опустив очі.

— Він одразу по війні тут працював?

— Еге.

— Родичі у нього були?

— Не знаю. Я тоді робив у фотографії на ринку, а коли Петро того… мене перевели сюди.

— Прізвище його пам'ятаєте?

— Хе, двадцять років… — Станіслав Генріхович потер чоло долонею. — Кумедне прізвище, ніби на взуття схоже…

— Чоботар? Калоша? Закаблук?

— Не те… Воно… воно… — Фотограф заляскав пальцями, хмурячись, болісно згадуючи. — Як називають оті… в чому колись ходили селяни?

— Постоли?

— Інакше.

Я копирсався в пам'яті, але, крім постолів, нічого іншого не згадав. Вже й змирився. Врешті відомо місце роботи й рік, коли поступив хворий, його ім'я. Цього досить, щоб знайти історію хвороби Петра «Першого». Грюкнули двері, й за ширмою почулися голоси — прийшли клієнти, мені пора залишати фотоательє. Я опинився на вулиці. Мимоволі глянув на вітрину, на Євин портрет і зустрівся з її байдужим поглядом. Він мов стежив за. мною…

Але тільки-но я порівнявся з ювелірним магазином, як позаду пролунало:

— Товаришу Загайгора!

Фотограф. Він махав рукою, прошкуючи до мене, обминаючи перехожих. Я спинився, здивований.

— Личаки! — переможно вигукнув Станіслав Генріхович. — Личаков Петро!

Я ще раз переконався, як багато треба знати інспектору карного розшуку. Подякував майстру. Він заощадив мені кілька годин, які б витратив на копирсання в історіях хвороб. — А ваше як?

— Ламбуцький, прошу пана, — іронічно мовив і посміхнувся. — Я зі Львова, з 1939 року в місті.

А мабуть, подумалося мені нелегке життя у нього за плечима.

Тепер мій шлях лежав на вулицю Козацьку, будинок дванадцять, де жив Корч — Роптанов Геннадий, токар, третій підозрюваний.

У сквері діяв фонтан: струмочки води били вгору й вигиналися дугами, і над чашею водограю висіла невеличка веселка. Вологий пил зносився вітерцем на тротуар, і я з приємністю на коротку мить впірнув у нього.

Універмаг уже відчинено: біля широкого під'їзду товпилися люди, ніби у вихідний день. Треба й собі заскочити, вибрати кілька літніх сорочок. Одначе лише згадав, а ноги несли далі, і раптом зіткнувся віч-на-віч з Євою — так несподівано, аж сторопів, і вона теж. Першою отямилась дівчина.

— Ой, Арсене! — сплеснула в долоні, огортаючи мене теплим каштановим поглядом. — А я думала про тебе. Сачконув з роботи?

На нас оглядалися перехожі, переважно чоловіки, міряли Єву з ніг до голови поглядами, непоспіхом відводили їх. Перукарка одягнута в чорну вузьку спідницю й жовту блузку, без жодної коштовної прикраси, одначе їй і не треба тих золотих цяцьок. Єва й так привертала до себе увагу.

1 ... 22 23 24 ... 79
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нащадки «Білого Хреста»», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Нащадки «Білого Хреста»"