Читати книгу - "Клуб «100 ключів»"

— Моя ванна. А тепер перейдімо на ту половину, тільки спочатку дозвольте впевнитися, що моя дружина встигла одягтися…

Він постукав, відхилив двері й ступив кілька кроків усередину.

— Можете зайти! її будуар. Я придбав оці два Фрагонарові полотна спеціально для неї. Ті два крісла належали самій мадам Помпадур. Коли б ви, пане Мегре, завітали до мене не як поліцай, а як шанувальник мистецтва, я залюбки розповів би вам історію кожної речі. Спальня. Вся оббита рожевим шовком. Її ванна.

Навіть не заходячи, комісар краєм ока встиг розгледіти невеличкий басейн із чорного мармуру, до якого вело кілька сходинок.

— А тепер нагору… Адже ви маєте право оглянути все, що вам хочеться, чи не правда? — Він одчинив ще одні двері. — Лакейська. Тут живе Карл. А там далі його ванна… Зауважте, що в нього є власний телевізор. На його думку, чорно-білі зображення кращі, ніж шедеври великих майстрів… А яка ваша думка?

Він постукав у двері навпроти, оздоблені багатим різбленням. Певно, й вони прикрашали якийсь замок.

— До вас можна, моя люба?.. Я показую наш будинок панові Мегре, начальникові бригади карного розшуку… Я не помилився, пане комісар?

Мегре глянув і здригнувся. Перед мольбертом, посеред заскленої з обох боків малярні, стояла висока постать у білому.

«Привид», — майнуло в голові комісара, перш ніж він устиг пригадати, що саме це слово прошепотів поранений Лоньйон.

На пані Йонкер була не та звичайна малярська блуза, котру вдягають художники. Її одяг більше скидався на сутану ченця-домініканця, хоч цупкувата тканина, скоріше пасувала до купального халата. Крім того, голову господині дому прикрашав білий тюрбан з такої самої тканини.

У лівій руці вона тримала палітру, в правій — пензель. Погляд її чорних очей зацікавлено зупинився на комісарові.

— Я багато чула про вас, пане Мегре, і рада познайомитися з вами особисто. Даруйте, що я не можу потиснути вам руку…

І, поклавши пензля, вона витерла руку об білу тканину свого вбрання, на якому відразу з'явилися зелені плями.

— Сподіваюся, ви не дуже знаєтеся на малярстві… Інакше, благаю вас, не дивіться на мою мазанину…

Пройшовши щойно повз низку шедеврів, розвішаних на стінах будинку, дивно було раптом опинитися перед полотном, на якому не було нічого, крім безформних різнобарвних плям.

В цю мить сталося щось таке, що Мегре навряд чи спромігся б визначити словами. Все навкруги — і люди, і речі — раптом постало перед ним у зовсім іншому світлі. Мова і жести Йонкерів набули іншої, нової ваги. Може, причиною такої дивовижної метаморфози була чарівна молодичка в химерному вбранні, може; сама обстановка в приміщенні.

У величезному каміні з білого мармуру весело палахкотів вогонь, стріляючи й витріскуючи сухими оцупками, над якими, мов казкові гномики, бігали язички полум'я.

Комісарові нараз стало ясно, чому один бік малярні, а саме звернений до вулиці, був запнутий завісами. Малярня була засклена з двох боків, що давало змогу завжди досягати потрібного освітлення.

Завіси ці зроблено з чорного дебелого джуту. Від прання вони посіріли і навіть трохи збіглися, так що тепер їхні половинки не торкалися одна одної, утворюючи широченьку шпарину.

По один бік звідси аж до Сен-Уана виднілися дахи будинків, по другий — бовваніли крила Мулендела-Галет, за якими відкривалася панорама всього Парижа з рівними вузькими смужками бульварів, ледь ширшою прогалиною Єлісейських Полів, звивистою стрічкою Сени, золотою банею Будинку інвалідів.

Та комісарові було не до милування красою. Його зір, слух і нюх загострилися до краю. Опинившись у незнайомому середовищі, важко відразу зорієнтуватися в ньому, та зараз Мегре здавалося, що в очах йому поступово ясніє.

І вже кожна деталь по-своєму вражала його, починаючи з цих двох голих, щойно вибілених стін і аж до гарячого полум'я, що танцювало в каміні.

Коли вони з голландцем зайшли до майстерні, пані Йонкер малювала. Чому ж у такому разі на стінах не висіло жодної картини? Не було їх також і по кутках, складених одна до одної, як це водиться майже в усіх малярнях. І блискуча паркетна підлога була так само гола, як і стіни.

Біля мольберта стояв круглий столик, захаращений тюбиками з фарбами.

Трохи далі, на другому простому столі, збитому з голих дощок, — вперше в цім домі він бачив прості меблі, — валялися якісь банки, бляшані коробки, пляшки та ганчірки.

Вмеблювання довершували дві старі шафи, крісло та стілець, на яких уже злиняла, а місцями й облізла брунатна оббивка.

Мегре всім єством відчув, що тут щось негаразд, хоч поки що й не міг би сказати, у чім, власне, річ. Це він і силкувався встановити, коли його слух вразила фраза, з якою голландець звернувся до своєї жінки.

— Комісар завітав до нас зовсім не для того, щоб помилуватися картинами. Як це не дивно, але його більше цікавить тема ревнощів. Досі він був певен, що всі жінки однаково ревниві…

Це було сказано немов між іншим, ледь іронічно, тоном дружнього жарту. Та Мегре відчув у цій фразі щось більше, ніж дружній жарт. Чи не попереджав, Йонкер свою жінку про небезпеку, натякаючи, як їй слід поводитися? І комісар міг би заприсягтися, що кліпанням повік пані Йонкер відповіла: сигнал прийнято.

— У вас ревнива дружина, пане Мегре?

— Признаюсь вам, люба пані, вона досі не давала мені приводу над цим замислитися.

— Але ж через ваш кабінет, певно, проходить стільки жінок.

Невже він помилявся? Зараз йому знову вчувся потайний